Читать «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» онлайн - страница 21

На вигоні вверх по Чортомлику стоять ще два хрести, поставлені вже за часів Нової Січі з такими епітафіями:

1. «Здѣ преставился рабъ Божій Феодоръ Товстонос[26], куреня Щербиновского козакъ, Погребенъ Року 1770, ноября, 4 дня».

2. Здѣ почиваетъ рабъ Божій Семенъ Таран, козак куреня Шкуринского. Року 1742, м. декабря, 3 дня».

Найдорожчого для серця українця, що довелось мені тут побачить, був надмогильний камінь великого довідчика війська запорозького, кошового отамана Сірка[27], сього страху і трепету турчина і татарви. Ходив він на Очаків і проти ногайців, підсмалив крила і грізному Ізмаїлові, і Акерманові. Надмогильний камінь стоїть пірамідою в косовий сажень заввишки, у верхній часті видовбаний хрест, а під ним такий напис:

«Р. Б. (року Божого) А. X. П. (1680) маія Д (4) преставился рабъ Божій Іоанъ Сірко Дмитровичъ, отаманъ кошовий войска Запорожського, его царского пресвѣтлого величества Федора Алексѣевича памятник… всего поспольства…» (Останніх слів не видко, постирались).

Надмогильний цей пам’ятник необгороджений, стоїть за хатою селянина Немини, недалечко од вітряка. Невідомо, яким дивом зберігся він і устояв руїни полковників Галагана і Яковлєва; бачу, не піднялася і у них рука на сю святиню, як не піднялась вона у татар на середній вівтар Софійського собору в Києві, од чого і досі зоветься той вівтар нерухома стіна. Замислившись, дивився я на сей теж нерухомий пам’ятник, а мої смутні думки носились в давнині Запорозької Січі.

– Годі вже дивиться, – озвався Корж, смикнувши мене за полу, – все бачили, пора в Нікополь, смерклось.

Розплатившись з гребцями, ми рушили в Нікополь пішки, бо було не дуже далеко. Село Капулівка одділяється од містечка Нікополя урочищем «Никитин ріг», де перевіз. Тутечки в 1648 році Богдан Хмельницький збирав раду; тут його запорожці прикрили й шапками[28] на святе діло – оборонять Україну од лукавих ксьондзів і хижих польських магнатів.

В містечку ми розійшлись з Коржем біля воріт попівської господи.

– Прощай, паничу, – сказав він, – завтра раненько розбуркаю тебе та й поїдемо в Покровське.

Попрощавшись з Коржем, я пішов на постоялий двір, де застав вже мого машталіра з кіньми.

VІІІ

На Другий день, тільки сонечко ще вставало із-за Великого Лугу, як ми вже під’їздили к Покровську. Село розкинулось на вигоні нового коша, між річками Підпільною і Базавлуком, що перещеплює Катеринославську губерню од Херсонської, а за Січі одділяла Кодацьку Паланку од Інгульської. Ми під’їхали к кошу од полуночної сторони, де були передові розкати (ретраншамент). Окопи не дуже ще тут поосідали, і не позаносило їх піском, як у інших місцях; далі од сих розкатів ішов дугою вал і упирався обома кінцями в берег ріки Підпольної, котра через рукав Сисина – інші зовуть Лисина – впадає в Дніпро. По сьому-то рукаву припливали з Чорного моря грецькі і турецькі судна з крамом і бакалією і причалювались в пристані, котра була в самому коші. На захід сонця видко хундаменти двох башт, а по краях валу і по березі – сліди куренів. В самій середині коша од пристані і до річки простягались окопи і одділяли паланку, де була церква, канцелярія, де хоронився скарб, гармата і жила військова старшина.