Читать «Подробиці життя Микити Воронцова» онлайн - страница 17

(Тут Варахасій знову перервав читання.

— Вражаюче, — вимовив він, усміхаючись, — як чіпко тримається хлопченя навіть в літніх чоловіках! Полковник у відставці, на шостому десятку, а розбурхався так, що мені зачужа страшно стало. Очі викотив, руками розмахує, схопився, ногами показує, як наш Микита стусанами цього Мурзу пригощав… Довго він у такому роді оповідав, ми на цьому зупинятися не будемо, тут і так усе ясно, а перейдемо до наступного пункту. Продовжую.)

«— Зрозуміло, Мікаеле Грикоровичу. Ну, а інший приклад?

— Який — інший?

— Ви обіцяли пояснити на парі прикладів. Один ви навели. А другий?

— Гм… Другий приклад… Я, власне, не мав на увазі… Тільки я вас прошу зрозуміти, що тут у мене швидше враження, своїми, так би мовити, очима я майже нічого не бачив. Гм… Одним словом, з якогось часу я став помічати, що Микита надзвичайно сміливо поводиться з дівчатками. Ви знаєте, як завжди підлітки в чотирнадцять-п’ятнадцять років: і хочеться, і колеться… підглянути там, похихотіти, а самого то в жар, то в холод, і взагалі здебільшого одні лише мріяння безплідні. Так от, Микита раптом знахабнів до крайньої міри. І я майже упевнений, що сталося у нього щось з однією нашою однокласницею…

— Зрозуміло. Мікаеле Грикоровичу, ось ви сказали — «з якогось часу». А точніше не пригадаєте?

— Пам’ятаю. І скажу вам абсолютно точно. У Микити стався напад мозкового розладу. Взагалі-то він був хлопець здоровий, не хворобливий, а тут раптом захворів, втратив пам’ять, в сильній гарячці кілька днів пролежав. Голову він застудив, чи що… чи вдарився… Не пам’ятаю вже зараз. І всі ці, як ми їх з вами називаємо, дивацтва почалися у нього незабаром після цієї хвороби.

— І коли це сталося?

— Пам’ятаю абсолютно точно. У сьомому класі, в зимові канікули. Я це пам’ятаю тому, що під час цих канікул ми з ним почали захоплюватися хімією. Я-то у восьмому класі до неї поохолов і захопився електротехнікою, а Микита так хіміком і залишився…

— Хто така Галина Родіонівна?

— Галина Родіонівна? Галина Родіонівна… Гм… Не пам’ятаю щось…

— Це теж може бути з ваших шкільних років.

— А! Галина Родіонівна! Так-так, як же! Вчителька була у нас така, англійка, прийшла до нас прямо з інституту. Між іншим, Микита англійську знав просто досконало…»

. . . .

Олексій Т. кинув на стіл щоденник і сказав стомлено: