Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 57

Але тепер проблемою було те, що всі колишні теорії раптом утратили переконливість. Її світовідчуття й справді змінилося, колишні гіпотетичні, а тому гіпертрофовано сильні страхи втратити роботу, опинитися без перспектив на майбутнє, потрапити в ізоляцію від звичного середовища тепер були реальністю, але, як і будь-яка реальність, виявилися менш страшними, ніж виглядали в проекції. Це вплинуло й на ставлення до інших гіпотетичних катастроф.

Відносними стали й категорії, які раніше здавалися постійними. Наприклад, колишня Христинина робота з української перспективи виглядала не найгірше — так, у неї була невелика зарплата, але зате державна робота, яка займала не весь робочий день і давала можливість підробляти приватними уроками. З тутешньої ж перспективи не лише її зарплата та статус «державної роботи», яку за чиїмось бажанням ліквідували за лічені години, а й плата за приватні уроки були сміховинним способом заробітку як на жінку її віку та кваліфікації.

Тут вона також мала кількох приватних учнів — можливо, у перспективі їх стане більше, особливо якщо їй вдасться розжитися на власний інструмент, бо наразі доводилося брати тільки тих учнів, до яких можна було ходити на уроки додому. Але тутешні уявлення про фінансову стабільність були незмірно вищими за уявлення українські, що автоматично погіршувало самопочуття тих, хто до категорії фінансово стабільних не потрапляв. В Україні до неї не потрапляв практично ніхто, адже навіть ті, хто заробляв там багато, не мали жодної певності в тому, що завтра в них не відберуть усе. І це впроваджувало певну солідарність і дозволяло почувати себе краще навіть із меншими статками. Тут же її становище інакше, ніж безнадійним, назвати не вдавалося, і це не могло не вплинути на спосіб мислення.

Якщо раніше її думки найчастіше були зосереджені на тому, що могло б трапитися та як запобігти тому, щоб не трапилося нічого поганого, то тепер вона навчилася абстрагуватися від цього й зосереджуватися, принаймні іноді, на тому, що відбувається зараз. Це зосередження на власних відчуттях було новим для неї заняттям і становило приємність, навіть якщо самі відчуття не були надто приємними.

Христина раптом зловила себе на думці, що не пам’ятає про себе багатьох страшенно важливих речей. Точніше, пригадує, але занадто туманно, у загальних рисах, без деталей. Від цього власні колишні відчуття ставали непереконливими. Скажімо, коли вона намагалася пригадати, якими були відчуття під час застуди десять років тому, їй здавалося абсолютно неможливим, що була здатна тижнями ходити застуджена, повноцінно працювати, учитися й навіть просиджувати вечори в накурених кнайпах, а іноді взагалі не помічати, що вона застуджена, аж поки її не охоплювала гарячка. Тепер кожна застуда спричиняла повне випадіння з реальності, Христина днями не могла піднятися з ліжка, не спала вночі через найменшу закладеність носа чи біль у горлі, відчувала кожен градус, на який піднімалася чи опускалася температура тіла. І в цьому була не лише неприємна фізіологія й підтвердження неминучого процесу старіння тіла, була в цьому й незнана раніше повнота й багатоманітність відчуттів, які значно триваліше закарбовувалися в пам’яті, раптом набуте вміння цінувати кожен прожитий момент, навіть момент не надто приємний. Це не мало нічого спільного з колишньою чіткою поляризацією інтенсивного переживання приємного й такого ж непримиренного відкидання, витирання з пам’яті всього неприємного. Тепер модальність відчуття не відігравала особливої ролі, а була лише одним із необхідних атрибутів цього відчуття. І цінність полягала в якомога повнішому сприйнятті й переживанні усієї палітри відчуттів.