Читать «Фрау Мюллер не налаштована платити більше» онлайн - страница 10

На віолончель Христина ходила до батькової співробітниці Теодозії Борисівни. Батько вважав її хорошим педагогом, хоч насправді вона була просто привабливою жінкою, доброю і не надто вимогливою. Теодозія Борисівна мала густе й довге руде волосся того інтенсивного мідного відтінку, якого не вдається досягти жодними фарбами, матово-зелені очі та пишний бюст. Усього цього вже було б цілком достатньо, але Теодозія Борисівна мала ще погляд, від якого, здається, могло закипіти молоко. Цей погляд був спокійним, пасивним, навіть безвольним і при цьому так глибоко проникав кудись попід ребра, що там починало пекти. Чоловікам, на яких вона його скеровувала, хотілося рухатися в усіх напрямках одночасно, праглося накинутися на Теодозію Борисівну з обіймами, та не менше було бажання тікати від неї кудись на безпечну відстань, уберегтися, позбутися гарячих мурашок, які виповзали якимись потаємними ходами їм на спину, вирватися з розпеченої повільності цього магнетичного погляду.

Мабуть, схожі почуття охоплювали в присутності Теодозії Борисівни й батька, і, здається, те, що багато років вона була його ученицею, навряд чи їх послабили. Та хоч із-поміж суперечливих бажань у нього домінувало останнє, він украй рідко наважувався бодай просто подивитися їй у вічі під час розмови про успіхи Христини, а чи глянути їй услід, коли запаморочливий аромат її волосся, який не здатні були перебити ані шампуні, ані парфуми, віддалявся разом із її довгою чорною спідницею. Мабуть, він боявся, що варто йому хоч раз необережно підняти очі на Теодозію Борисівну, як він уже не зможе відірватися й застигне перед нею, як Христина застигала на сходах, розглядаючи внутрішні краєвиди, сховані в тріщинах мармурових стін. І не буде кому спуститися до неї сходами і забрати з рук важкий наплечник.

На Христину Теодозія Борисівна покладала великі надії. Ця амбітна вчителька тоді лише починала кар’єру й була переконана, що кожна друга її учениця повинна стати лауреаткою хоча б одного районного конкурсу. А Христина, без сумніву, мала шанси піти значно далі. І взагалі, непогано було б зробити віолончель основним інструментом.

Про останнє вона не раз говорила батькові. І той кивав, уважно роздивляючись носаки своїх черевиків, переводив погляд із правого на лівий і знову кивав, погоджуючись із учителькою. Він нічого не мав проти її слів, але так і не зробив віолончель основним музичним інструментом доньки.

Христина була задоволена своєю роботою. Вона прагнула влаштуватися сюди ще з часів навчання в консерваторії, навіть перевелася на заочний задля цього. Любила відчуття тріумфу, коли її учні здобували призові місця на конкурсах або навіть просто добре виконували складні твори, і завжди сприймала це як свої власні перемоги. Але коли бувало навпаки і приходили діти, які явно не справлялися, не хотіли, яких батьки просто примушували займатися музикою, теж не дратувалася і не впадала у відчай. Просто працювала з ними, наскільки вдавалося, і спокійно ставилася до того, що хтось кидає музичну школу до завершення. Коли Христина дивилася на роздратованих молодих мам, які з розпачем в очах розповідали їй, що дитину неможливо ні переконати, ні примусити займатися вдома, то особливо чітко усвідомлювала, наскільки по-іншому ставиться до всього цього. Її значно більше дратували самі ці мами зі своїми недолугими педагогічними амбіціями, ніж діти. Не розуміла вона й тих дорослих, які скаржилися, що їх дратує дитяча рухливість, гамір, вони не можуть зосередитися й хочеться втекти світ за очі від власних дітей. Її саму значно більше дратував безглуздий фон радіо чи телебачення, надто голосна музика, поп-шлягери, увімкенені на повну гучність, — усі ці незмінні атрибути «дорослого» побуту, в якому буцімто спраглі тиші дорослі проводили цілі дні. Якщо діти пустували та шуміли, це їй не заважало, вона знала, що зможе припинити їхні пустощі в той момент, коли треба буде починати серйозну роботу. Діти також відчували, що Христина сприймає їх як дорослих, не ставиться до них як до недоумків, яких слід виховувати, цінували це й не створювали перепон. Дехто з колишніх учнів, що вже закінчили школу, а то й кинули до закінчення, приходив до неї розповісти про те, як йому живеться зараз, чи просто послухати, як грають їхні друзі. Вона не знала, як саме в неї це виходить, не вміла давати педагогічних порад мамам у розпачі, але завжди точно знала, що саме й коли слід сказати дитині, а коли краще промовчати й утриматися від коментаря. Це знання й уміння були в неї з дитинства, і Христина щоразу відчувала тиху радість, коли бачила, що зреагувала правильно й досягне сподіваного ефекту. Особливо якщо потрібно було заспокоїти дитину перед важливим виступом або допомогти прийняти рішення — продовжувати займатися музикою чи кинути.