Читать «Вічник» онлайн - страница 125

Мирослав Іванович Дочинець

Але ми не спожили той женьшень, обміняли його на просторий намет і рибальські снасті. На те, що підпирало наше рукомесло.

Перед тим як ми покинули місце коштовної знахідки, Чан Бао з чотирьох сторін сколупнув мох на деревах і скрутив бантом гілки черемшини. То він залишав знаки для шукачів. За ними вони зможуть вирахувати инші ймовірні місця.

У тайзі все підвладне своїм законам. За ними Чан Бао вчив мене шукати й золото. Майже казкова історія. Перше треба знайти таку річку, проти якої в морі є острів. Се певна прикмета, що долина буде золотоносною. Тоді піднімаєшся рікою вгору і шукаєш таку притоку, аби проти її гирла стояла скала (що крутіша, то надійніше). Причім, прямолінійно від скали має розлягатися долина не менша ніж два кілометри. Притокою простуєш угору і обстежуєш струмки. Щоправда, тут уже не обійтися без самого чуття на золото. Китаєць такого чуття не мав. А я, виявилося, маю. І се його дуже захопило. Бо я не оповідав йому ні про Чорний ліс, ні про черлену скалу із золотим піском. Та й сам не заглядав за овиди задавненої бутности.

Ми знайшли золото на річці Арму, неподалік Сіхоте-Аліня. Великої радости се нам не принесло, зате підкріпило наші статки. Чан Бао справив небозі гарну фанзу на мисі Анни. Сам він не вмів поводитися з грішми. А я відклав свою частку до ліпших часів, коли прийдеться вийти з лісів на люди. І оказія така приспіла раніше, ніж я сподівався.

Якомога більше спілкуйся з обдарованими людьми, щоб живитися їхнім розумом і талантом. Вони не завжди прилюдні, часто затінені иншими. Розумний стає позаду, щоб бачити все, що діється спереду. А дурний стає попереду, аби його всі бачили.

Настає день, коли ти вже не годен бути вчорашнім. Ти той, що й був, але неначе перейшов через вогонь і щось у собі спалив. Для мене той день нічим не був визначальним. Та коли я цілився в сарничку, що завмерла в паркій полуденній імлі, нутряний голос прошептав: «Ти не вистрелиш».

Я натис на гашетку, але стрілу не було. Лише цоркнув бойок. Сарна обернула до мене голівку. Я ще раз прискалив око і смикнув гачок. Вінчестер німував. Тоді я пронизливо свиснув у два пальці – звіря зломилося в ногах і живою бритвою протяло серпанок туманцю.

«От і відстрілявся», – мовив я сам до себе і поволік зброю за шлею. Раптом згадав: учора під вечір, коли ми спускалися з хребта, я посковзнувся і вдарив рушницею об камінь. Може, через се вона й заїдає.

За вечерею розповів Чану Бао про свою притичину.

«Вона втомилася, – розраяв мене китаєць. – Таке трапляється. Нічого, завтра буде як нова».

«Ні, не буде», – подумав я з незнайомою полегкістю.

Чан Бао поворожив над моєю зброєю, і вона знову била сильно і точно. Та я до неї більше не торкнувся.