Читать «Вічник» онлайн - страница 123

Ми варили панти і висушували хвости, а із задніх ніг оленя витягали жили і сушили їх. Така в лісових стрільців робота, що годує не тільки їх.

Ведмедів ми уникали. Коли вони свальбують, то страшенно злі, ганяються навіть за птицями. А так се мирні лісові насельці, що живляться черемхою, корінням росянки, жолудями і дикими ягодами. Сліди ведмежих зубів і пазурів на корі підказували нам, де шукати дупло з медом. Лише зрідка ведмідь добуває м'ясо і закопує його в землю. Йому потрібен якийсь час, аби призвичаїти шлунок до м'ясного їдла. Не так, як у людини – їсти все, що очі видять.

Не раз ми ночували в їх стовбурових барлогах, ведмеді люблять облаштовувати собі осідки в коренищах старих тополь. Під себе ми стелили кору коркового дерева, вішали унти на сучки, зброю клали на низенькі розсішки, аби не намокла і була напохваті. З підвітряного боку палили огнище. Блаженні то були вечори. Надто над ріками, чиїми руслами сунула з моря темною лавою на нерест кета. Виснажена довгими милями й поранена на кам'яних порогах, верталася до родових витоків, щоб самій залишити потомство й загинути. А мені тими вечорами марилася Тиса – як я купаю в ній коня і він твердими гумовими губами лоскоче мені шию.

Тайгу в таку пору наповнював загадковий шепіт. Чан Бао в дрімоті крізь рідкі зуби пускав дим з люльки, а з ним і тягучі слова:

«Ніколи нікуди не поспішай. І завжди встигнеш... Не хапайся гарячково за роботу – і все зробиш вчасно. А якщо не зробиш, то й не біда, зробить хтось инший... Не вбив звіра – не біда, то не твій звір... Слухай, що говорить вода; дивися, що показує вогонь; черпай розум лісу. Вони старші за тебе і навчать, як чинити... Якщо хочеш щось дістати, перше дай те, що хочеш дістати. Завжди давай першим. Якщо не маєш що дати, дай усмішку чи молитву. Все годиться для давання...»

Я ніколи не помічав, щоб Чан Бао хворів. Та все ж якось я запитав його про се.

«І вода хворіє, і дерево хворіє, і князь тайги хворіє. То як не хворіти Чану?..»

«А як ти лікуєшся тоді?»

«Чан не лікується. Чан лягає біля потічка між двох дерев і нічого не робить, нічого не їсть, нічого не думає. Лежить скільки треба, поки коріння дерев не втягнуть хворобу в землю і вода забере її в море...»

Спав він завжди просто неба, лише в нищівні морози ховався під дах. А коли ладився на сон, клав під себе торбочку з сіллю. Хоча сам соли майже не вживав. Не бачив я, щоб він коли-небудь мився. Зате в соляній ропі вимочував онучку і розтирав нею тіло, кректав, розчервонілий як рак.

Зимою ми соболювали на «мостах». Через річку перекидався колодник, на ньому з прутиків мостилася дрібна огорожа з вузьким ходом. А в ньому – волосяна петля на паличці, що впиралася в маленьку зарубину. До палички прив'язувався камінець. Коли соболь заплутувався, камінець падав у воду і тягнув його за собою.

На тигра ми не полювали ніколи. Тигра ми самі остерігалися. Надто коли він ревів у хащі і бив себе хвостом. Тоді тигр готовий на все. Чан Бао перемовлявся з ним гучним поважним голосом, запевняв, що не хоче переступити йому дорогу. І тигр ішов собі. Але траплялося, що звіринці замовляли нам тигренят. І тоді збиралася ватага битих ловців. З ними якось ув'язався і я з цікавости. Китаєць з нами не пішов, відмахнувся: «Радше я за вас молитися буду».