Читать «Вічник» онлайн - страница 120

Я легко відштовхнув його від себе, як робив се з лісовими пташками, що колись потрапляли в мої сильця:

«Лети, пливи, брате. І поклонися від нас, рабів, вольній Елладі».

... Ось така моя колимська історія. А хто не повірить, хай прийме за казку. Така присловиця ширилася тоді там.

Дуже помагала мені молитва одного мудрого чоловіка: «Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків».

І от – сталося. Смерть одного стала подихом життя для багатьох. Люди, як скресла крига, зрушилися з вічної мерзлоти. Відтавали й серця, на бляклих, ще підморожених, овидах замайоріла воля. Дощечки набули більшої вартости, як хліб, – з них робили дерев'яні скрині в дорогу. Лагерні писарі здували пил років з тек «Дело», висліпували лілові чорнильні мережива і перекреслювали їх черленими грифелями. Хрестили волю нашу.

Мені з кучерявою арештантською метрикою надія слабо всміхалася. Таких, як я, звільняли неохоче. На когось ще мусив спиратися той сатанинський тюремний вавилон. І хтозна, скільки б я ще гнив по задвірках зон, якби не геолог Кадочніков. (Якось так повелося, що на життєвих вибоїнах, як стовпи верстові, стрічалися мені славні люди, і я ліпився до них, і вони до мене ліпилися. Так і долалася путь.)

З Кадочніковим уперше ми перетнулися в етапі на Вишеру. Студебекер здох серед безмірних снігів, і ми, шестеро невільників і конвой, тижнювали просто неба. Я навчив їх, як укласти з ялинника колибу, розпалити на снігу колодник, затим вигорілий розгребти в боки і лягати всередину, аби не задубіти до ранку. Навчав солдатиків полювати, та в них руки до того не стояли. Може, в чоловіка ще поцілили б, та звір хитріший. Тоді Кадочніков вирвав у котрогось із рук «пепешку» і подав мені. І я вполював лося. Потріскували перші зазимки, лосі забралися в гущавину, де сніг ще не накрив корм. Лось – обережний і суворий звір, його треба бити наповал, бо поранений він стає на задні ноги і передніми збиває нападника і жорстоко топче. Все се я знав від старовірів, до яких прибився, коли блукав у бігах.

Я запік м'ясо так, як робили вони. У ямі по коліно розпалив великий вогонь, вибрав жар, склав загорнуту в мох лосятину, згори прикрив пласким каменем. А на нього нагріб жару і підкинув дрівець.

«Ти чисто схожий на слідопита», – сказав Кадочніков, коли ми ситно наїлися і напилися чаю з жолудя.

Я не знав, хто такий слідопит, і він охоче переповідав мені книгу якогось американського писателя. А я натомість розповів йому про Чорний ліс. Часу було доста. Тиждень подарованої свободи. Я не знаю, за що сидів Кадочніков. Там незвично було звідати, якщо чоловік сам не розказує. Волосся на його голові золотаво переливалося – тавро амонітового заводу.