Читать «Вічник» онлайн - страница 118

Потомственні вурки добре розумілися на словах, а ще ліпше на тому, що ховалося між ними. Настороженим оком я вловив, як декілька рук сіпнулися до пазух.

Ні, вони не кинулися б на мене із заточками. Я вже був далеко не той жовторотий етапник з вагона. По-перше, тут було кому за мене заступитися. Потилицею чув, як твердіють щелепи «лісових братів» – литовців, як скриплять нари «галицької асамблеї», як прогиркують у дальньому куті грузини. Може, й не довелося б кликати власовську гвардію із сусіднього барака... По-друге, смерть, як категорію, я давно вже не ставив у щось, бо тут вона скоріше звільняла, ніж занепащала. По-третє, вони добре розуміли, що, як лазебник, я можу зробити з голою братвою що завгодно – пустити в парильню отруйну дезінфекцію, підсипати в одяг якусь заразу (було вже, що тиждень чесалися до кривавих струпів, доки я не зарадив); зрештою, я міг просто спалити їх у лазні живцем. По-четверте, я був їм потрібен, як ніхто. Лікував застарілий сифіліс, умів із тундрових грибів витягувати дурман, міг умент зашити рану підрізаного і загоїти її...

«Ша! – рявкнув Гнот. – Що се ви визвірилися? Хіба ми не боржники сього чоловічка? Хіба не ходимо до нього з поклоном, коли припече? Чи ми в натурі розучилися борги віддавати?!»

Стрижені голови неохоче закивали.

«Я теж свої борги не забуваю, Гноте», – сказав я.

«Чули, братва? Забирай, Монаше, оленя і його смердючі лахи. Тут і без них дихати нічим», – і Гнот силувано зареготав. І всі довкола заоскирялися також, хоча нікому не було смішно.

Мій спасенник був молодим греком із химерною історією. Судновласник з острова Кріт. Червоний Хрест зібрав по світу речі і найняв його судно, щоб допровадити їх для полонених Другої світової, що рясно були розсіяні по ГУЛАГу. Захаріос, так звали грека, доставив вантаж у порт Ваніно, його прийняли, розвантажили, а йому сказали: «Дякуємо і до побачення». – «Ні, – сказав він, – я уповноважений доправити речі до тих, кому вони мають належати. Хочу особисто бути присутнім при роздачі. Я хочу сам побувати на Колимі». – «Добре, – відповіли йому. – Будете». Відкрили справу, підв'язали свідків, попитували. Скоро грек зізнався в шпигунстві й дістав 15 років таборів.

Тут Захаріосу не вистачало врятованого мною одягу. Звиклий до палючого сонця, він мерз навіть коло розжареної пічки. А в забої враз обморожувався, шкіра вкривалася плямами, збиралася в гармошку зморщок. Я зшив йому з куфайки рукавиці і бурки, які він одягав поверх своїх хвацьких крагів. Від гріха подалі. Але й се не помагало. Грек чахнув, зсихався від дошкульної студені і недоїдання. Час од часу я просив знайомого лікаря-німця, аби клав його до шпиталю. Той згоджувався, бо й сам не раз мною послуговувався, коли треба було визначити діагноз офіцеру або якомусь чинному цивільному. У теплому спокої Захаріос оклигував, і в його очах знову засвічувався оливковий блиск.

Я терпляче навчав його простих, але дуже важливих тюремних премудростей. Не думати про завтрашній день, бо се вбиває. Нічого не боятися, чому бути – того не минути.