Читать «Фріда» онлайн - страница 7
Марина Гримич
Невже більше не існує міфологічного світу Торгової, 4?
Ірка стільки років жила за правилами і законами, яких вона навчилася тут, у цьому часо-просторовому клубку. Як же вона житиме далі, знаючи, що підмурівок її успіху розвалився? Його вже немає? Він безслідно зник?
Вона сиділа приголомшена і спустошена. Вечірні сутінки невблаганно насувалися на дворик, і якась особлива тривожна тиша тиснула на неї.
У двір зайшов чоловік, напевно, власник авто, здивовано подивився на Ірину і все-таки наважився запитати:
— Ви щось шукаєте?
— Я шукаю Фріду Кац. Точніше, мені повідомили, що вона померла… Вона колись тут жила… Де її родичі, ви не знаєте?
— Це котру Фріду Кац, ту, що внучка Берти Соломонівни?
— Так-так! Саме її! Ви її знали?
— Кого? Фріду? Фріду — ні. А от Берту Соломонівну… Хто її в Бердичеві не знав!
Чоловік замислився.
— Ага, точно. Була у Берти Соломонівни внучка. Може, це якраз та Фріда, про яку ви питаєте. Я її не пам'ятаю. Тільки пригадую, що вона давно кудись виїхала і безслідно зникла. Навіть на похорон бабусі не приїжджала. У Бердичеві її точно немає. Я б знав. Я тут за рогом своє кафе тримаю. Заходьте. Смачно і дешево.
— Дякую, зайду. А інші? Куди поділися інші мешканці?
— Хто де. Одні виїхали до Ізраїлю, інші — до Америки. Когось відселили, сам не знаю куди.
— Може, хоч когось знаєте з тих, хто тут мешкав?
Чоловік замислився.
— Нє-а.
Здається, йому більше не було чого сказати. Він сів за кермо своїх «жигулів» і почав здавати назад, щоб виїхати через арку з дворика. Аж раптом чоловік спинився і опустив бічне скло:
— А це ваше авто стоїть там, на вулиці?
— Моє, а що?
— Класна тачка.
Тепер йому вже точно не було про що говорити з Іркою. Тож він газонув і лишив її сам-на-сам зі спогадами, темрявою й тишею.
Ірка не знала, що робити. Взагалі для жінки її вдачі такий стан невластивий. Вона завжди знала, що треба робити. Завжди. Але ж тут…
Нагорі щось заворушилося. Ірина підняла голову і побачила, що з балкона на неї дивиться сіра кішка. За мить вона зникла.
Ставало моторошно й зимно. Ірина закурила, щоб якось підбадьоритися.
Проте тієї ж миті, як вона смачно затягнулася, з балкончика долинуло жалібне:
— Фріда… іда… іда…!
Ірка обернулася. На балкончику немовби промайнула тінь і зникла, рипнувши старими дверима, хоч вона й сама не була цього певна.
— Гей! Хто тут? Озвіться!
У відповідь — глуха тиша.
«Напевно, здалося, — подумала Ірина. — Голос був як відлуння… Точно, почулося. Треба йти геть, поки не пізно».
— Фріда..іда… іда!..
«Що воно таке? Вшивайся, Ірко, щось тут не те!»
Проте Ірина знову вчинила нелогічно. Вона поволі піднялася зовнішніми дерев'яними рипучими сходами на другий поверх і пішла вздовж довгого балкона, що оперізував будинок по периметру. Ступала обережно, як кішка, намагаючись не робити зайвих рухів. Крізь напівтемряву ледь вимальовувалися обриси дверей, що колись вели в різні помешкання з балкона.