Читать «Фріда» онлайн - страница 66

Коли вона, спаралізована, лежала в палаті серед десятка інсультних бабусь, у палаті, де смерділо пролежнями, сечею, гноєм, випорожненнями, старими тумбочками і хлоркою, а єдине, що вона бачила, була замерзла гілка, яка шкрябала вікно, — в неї було одне бажання — померти. Вона відчувала своє тіло в кількох місцях з лівого боку, зокрема два пальці лівої руки. Саме ними вона нашкрябала для лікарів «своє» ім'я — Іра Ревуць… На інші запитання вперто відповідала: «Не пам'ятаю».

У неї справді була амнезія, проте тимчасова. Якийсь час вона не могла згадати про себе нічого. Але згодом, згадавши все, вирішила не зізнаватися: хотіла почати нове життя, бо зі старим її вже нічого не пов'язувало. Остання ланка — Берта Соломонівна — відійшла в кращий світ. А Ірина-Фріда після того, як пролежала в цій палаті півроку, зрозуміла, що безнадійна, і вона лежатиме тут довіку, ходитиме під себе і дивитиметься на гілку, яка шкрябатиме у вікно лікарні.

Коли до палати зайшов молодий професор з легкою сивиною на скронях, вона навіть не зважила на нього. Їх тут стільки вже перебувало! Всі професори приходили, вивчали історію хвороби, штрикали голкою в кінцівки, згинали пальці ніг і йшли геть, більше не з'являючись. Вона незмигно дивилася на гілку, що вперто шкрябала у вікно. Цей професор, мабуть, був надто недосвідченим, бо затримався біля її ліжка довше, ніж інші. Він дав їй у пальці лівої руки, які трохи ворушилися, олівець і підклав теку з чистим папером. Фріда перевела погляд від гілки на молодика з легкою сивиною на скронях і вивела великими каракулями на папері «Я хочу вмер…». На більше не спромоглася. Вона вп'ялася в лікаря очима, які кричали: «Благаю, дайте мені померти!» Молодий професор не злякався, не відвів очей, навпаки, він повернув голову до палатного лікаря і сказав спокійним голосом з низьким оксамитовим тембром: «Я її беру!»

Молодий професор прооперував її раз. Потім — вдруге. Перегодом — ще раз. Після третьої операції вона вже відчувала доторк голки. По кількох місяцях перебування у гіпсовому корсеті до неї прийшов здоровенний дядько з величезними руками і бичачою шиєю. Він годинами м'яв її, згинав кінцівки, носив на руках, тримав попід пахви, поки вона торкалася ногами підлоги.

Вона народилася знову, вже як Ірина Ревуцька… Жінка, яка за десять років зробить карколомну кар'єру і віддячить своїм рятівникам, побудувавши для них клініку.

…Ірина-Фріда, сидячи на зогнилому ґанку будинку, де минуло її дитинство, усвідомила, що вона — яничарка, яка навмисне забула все, що було колись, вирвала з корінням, як бур'ян, усе, що заважало жити, заважало бути людиною нового, модерного світу. Проте насправді бур'ян, що його вона безжально вирвала зі свого життя, був слабким пагоном пророслого зернятка, одного з тисячі, що живуть в її нутрі, в її душі, утворивши таке саме химерне древо, як і дім її дитинства. Воно переплелося в ній своїм корінням, гілками, плодами, і саме воно, це древо, мислило, діяло, творило.

По суті вся Україна складається з отаких-от яничарів — Ірин-Фрід, Ковалів-Ковальових, Шнеєрзонів-Шостаків, Жевуських-Ревуцьких, Ведмедів-Медвєдєвих. Ми всі яничари — Ірини, які не хочуть бути Фрідами, Фріди, які хочуть бути Іринами, Шнеєрзони, котрі хочуть стати Шостаками, і Ведмеді, що конче хочуть стати Медвєдєвими; Галі, народжені в українській сім'ї і виховані в єврейській, і навпаки, Варданяни, які живуть поза історичною батьківщиною і вже не пам'ятають своєї мови, проте й далі залишаються носіями давньої вірменської культури…