Читать «Фріда» онлайн - страница 57
Марина Гримич
Складалося враження, що ми в цій печері під землею сидимо цілу вічність і більше ніколи не побачимо білого світу, що тут нас і поховають живцем.
Коли закінчилася та божевільна гра, я думав, що геть здурів — чи то низьке склепіння на мене так тиснуло, чи сама обстановка: напівголі мужики з татуюванням, сморід поту й махорки, і в центрі — Збігнєв з купою грошей, годинників і лахміття, яке по черзі знімали з себе гравці.
У печері нависла загрозлива тиша, і тільки від злого зимового вітру нагорі рипіла якась іржава металева споруда.
Я сказав собі: оце вже точно кінець! Я не мав поняття, скільки часу ми перебували в шахті — годину, дві, п'ять, добу? Їсти й пити не хотілося. Тіло наче вмерло. Воно вже нічого не відчувало. Здавалося, я помер. Від мене лишилася тінь.
Але, як виявилося, Збігнєв так не думав. Він весело жартував, спльовував, чухав потилицю.
Раптом коротун підвівся зі своєї табуретки так, що та аж перекинулася й покотилася по печері, й визвірився:
— Ну, ти, блядь! Намахлювал, суко?
Його оточили чотири гевали, готові за знаком ватажка нас розірвати на шматки. Я мало не зомлів. Проте краєм ока оцінив ситуацію і збагнув, що, здається, серед гравців були ті, які в глибині душі бажали коротунові поразки. Принаймні ті четверо, з якими Збігнєв починав гру.
Тому коротун, вочевидь, зрозумівши розклад, не поліз на рожен одразу і ледь помітним жестом стримав запал своїх охоронців.
У мене відлягло, проте лише на мить, бо наступної я побачив, як засмикалася права повіка Збігнєва. Кров ударила мені в голову, я прокинувся, ожив, як на війні Віч-на-віч з танком, стиснувся в пружину, готовий до бою.
Збігнєв і далі посміхався. Але це був не той безтурботний сміх, як раніше. Він сміявся і водночас смикався.
— Ну що, хлопці, продули? — виклично заявив він, як на мене, аж надто нахабно.
„Що ти робиш, дурню? — подумав я. — Ти ж граєшся з вогнем! Зараз вони нас приріжуть!“
Головою я розумів, що живими нам звідси не вийти, хоч бажання вижити кричало — шукай вихід!
Урки вороже глипали на Збігнєва і перезиралися поміж собою.
Витримавши довгу паузу, від якої мені стало шалено моторошно, Збігнєв нарешті сказав уже діловим тоном:
— Давайте домовлятися!
На нього дивилися п'ять пар похмурих бандитських очей.
— Я Віддаю вам свій виграш. За умови… — Збігнєв знову зробив паузу —…якщо ви мені знайдете ось цього хлопця! — Він вийняв з кишені фотокартку Михайла.
— До Донбасу його звали Міша. Міша Хомич.
Гицелі перезирнулися. Коротун підійшов до Збігнєва, і вони вдарили по руках.