Читать «Фріда» онлайн - страница 2

«Відповідь відсутня… Варіантів немає…»

І раптом! Рятівний звук мобільника — улюблений Моцарт.

— Алло! Не чую! Хто це? Не чую!

Ірина махнула до присутніх рукою, мовляв, «вільні», і ті вервечкою вийшли з кабінету. Вона полегшено зітхнула: ідеальна розв'язка.

— Алло! Вас не чути! Хто? Не чую! Хто помер? Фріда? Коли? А коли похорон? Завтра? Хто це дзвонить? Назвіться!…

Ірина сіла на стілець, крутнулася на ньому, повернувшись до вікна, з якого відкривалася панорама столиці, і закурила сигарету.

Померла Фріда — подруга її дитинства.

Це було так давно… Колись, в іншому житті, якого, може, взагалі не було. Але головним на цей момент було те, що смерть Фріди — не та причина, щоб зараз усе кинути і стрімголов помчати до рідного містечка… Який там похорон призабутої подруги дитинства, вона у відпустку не могла поїхати вже п'ять років, боячись навіть на тиждень випустити з-під контролю свій вистражданий бізнес.

І це логічно.

Геть нелогічним було те, що вона взяла телефонну трубку і сказала секретарці:

— Нехай Петрович зайде до мене.

Прийшов Петрович.

Ірина зиркнула на нього і ледь стрималася, щоб знову не розпочати бурю: водій стояв із виряченими після перепою очима і червоною гіпертонічною пикою.

— Геть! — тільки й просичала вона, і той, немов факір, зник з її кімнати.

Але ще несподіванішим для неї самої стало те, що вона, схопивши лише маленьку сумочку, вилетіла з кабінету, на мить затримавшись у приймальні (це був автоматичний рух: вона завжди казала секретарці, куди йде й коли буде), тріпонула своїм довгим густим волоссям, проте, не зронивши ні пари з вуст, вийшла з офісу, спустилася ліфтом до гаража, вивела службову машину і поїхала.

Поки вона петляла містом, блузка на її спині змокла. Ірина давно вже не їздила сама по місту в години пік, вона берегла увагу та нерви для бізнесу. Так робив Маджарян, і жінка перейняла цю його звичку, як і багато іншого.

Зате, виїхавши на житомирську трасу, вона розслабилася, щосили натиснула на газ, і стрілка спідометра різко смикнулася вгору.

Її зупинили лише раз, і все минулося досить легко, адже вона ніколи не шкодувала зелених папірців даішникам: за задоволення треба платити. Це теж від Маджаряна.

Маджарян десять років тому став для неї кумиром. Вона спрагло, немов губка воду, вбирала в себе велику й малу науку ведення бізнесу в Україні, а паралельно ще й риси його вдачі та звички. Ірина створила свою імперію за подобою Маджарянової і сама стала схожою на цього мудрого й винахідливого львівського вірменина. Проте за все треба платити. Він попереджав її про це. Колись вона йому не вірила, тобто назагал вірила, тільки не думала, що для неї самої це колись стане проблемою. І тут він також мав рацію.

Ірина стала вовчицею-одиначкою. Психологічно вона справлялася з цим досить легко. Колись давно, вона вже не пам'ятає, коли саме, в альтернативі «кар'єра — любов» Ірина, не вагаючись, вибрала перше. І досі жодного разу про це не пошкодувала.

Тут усе було о'кей. Але з гормонами!…

І що його робити з цими гормонами? Як обдурити природу-матінку? Про це Маджарян нічого не казав…