Читать «Новолiтування» онлайн - страница 2

Бабуся зітхають: «А то, що — гріх?» — ганять мене й кажуть, що годі рубати ті дрова.

Навколо тиша: хата, дерева, село — все привалено снігом.

Бабуся підіймають голову до неба:

— Білий день минається за кудлаті кучугури й повивищувані замети, в морозяному небі прорізується висока зоря — народжується Новий рік.

Брат теж звертає очі догори.

— А зійшла і напуває червоним вином сніги, — каже.

Призро калатає відро. Голосно поскрипує сніг. Бабуся з братом збираються до хати. Я вганяюся, лягаю поперек ліжка й прикладаю ноги до теплої грубки. Груба гаряча. Віднімаю ноги — на стіні чітко відбиваються дві мої стопи, як у святого.

Брат страха, що я відбухикаю, а бабуся мовчки беруться розтирати на моїх ногах пальці, примовляючи:

— Мороз лютує, зиму вартує…

Я не відчуваю ні лютого морозу, ні страшної зими: сукаю ногами, відбиваюся й запевняю, що чиїсь руки холодніші, ніж мої ноги.

— Може б, ти ще в ополонку вскочив?! — гнівно кидає брат.

Я сердито мовчу, а бабуся згадують, як наші дідуньо любили купатися в тріскучі водохрещенські морози й що їм нічого не бракувало:

— Пірнав лебедем, а випливав парубком…

Щічки рожевіють, старі очі тішаться, і я думаю: наші бабуся — це та висока зірка, що народжує Новий рік, що напоює дорогим червоним вином засніжену землю.

Брат не скидає шапки-бирки й не роздягається.

— Будемо зачинятися? — задумливо, спохмурніло запитує він, щось начеб не договорюючи.

— Зачиняймося… — теж задумливо, навіть якось байдуже-роздратовано відказують бабуся.

Я здогадуюся: вони думають про нашу матір. Ми всі троє переймаємося і думаємо про них, а зовсім не про те, брати чи ні на штабу сінешні двері. Мати повинні б повернутися, але їх не видно. Нам страшно за них, наші серця не на місці, тому про це й не заїкаємося. Де взяти таку штабу, щоб захистити серце?

Брат товчеться у сінях, а потім стукає у двері. В нас нема такого звичаю, щоб стукати, але ми знаємо, в чому річ, я перекрикую бабусю:

— Просимо! Просимо!

Він переступає через поріг, ще за порогом скинувши свою биру, й вітається:

— Добрий вечір!.. — У його руці сніп, а під пахвою жмут сіна. Він каже: — Не я йду: Новий рік іде!

— Нехай іде… Нехай мирний і здоровий буде! — відказують бабуся.

Вони кланяються, беручи снопа і сіно, а брат, віддаючи, вклоняється їм.

Хату виповнюють сутінки. Ні гасу, ні свічки. Відчинено дверцята груби. Дрова горять і присвічують. Багато зір черкає нам у вікно. А ще більше їх іскриться на стінах. Всі зорі стоять над нами і світять нам.

Я сиджу під грубою, мені видно до найменших дрібниць. У темному кутку на покутті стоїть житній сніп і радується, що в його колоссі співають жайворонки. На столі лежить і радується сіно, що пахне лугом і січкою. На стіні висить вишитий рушник, радується, що обрамлює шлюбну карточку тата і мами.