Читать «Новолiтування» онлайн

Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою.

У нас худоби — теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано…

Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині.

Дивлюся й дивлюся на посірілу, вилинялу вовняну хустину, на вишмуляний, геть з облізлим коміром кожушок, на латану спідницю, яка тільки тому й не розповзається, що її втримує запаска, і згадую маму. В такому ж саморобному, в таких же розбитих і викривлених чоботях наші мама досвітковим досвітком завдали на плечі клумаки та й пішли до рідні на третє село. Це так мовлено для мене, а я добре знаю, куди й кому мама понесли печиво: хліба у ліс, партизанам — там наша рідня «Може, й загаюся», — сказали, щоб ми не переймалися. Хто знає, коли повepнyтьcя? Німці — не вівці й не барани: окупанти! В тому слові начеб їхня заповідь: «Окупанти!» — і вони її ревно держать. Але хіба ми сліпці? І все ж я потерпаю…

А брат вганяє сокиру в поліно. Увігнав, і поліно йому вже над головою. «Г-ге-х! — викидає він зі своїх грудей, одночасно гатячи з усієї сили об пеньок обухом — гуп! Його хвацьке «г-ге-х!» мало допомагає сокирі поліно не розколюється. Воно знов над головою…

Важко старій бабусі. А як там матері? Не з медом братові. А мені найлегше сиджу собі босяком у вікні й літописую пальцем на шибці. Що накривуляю, а мороз замережить. Що осумлінню, а мороз замурує.

Я змагався з морозом. І так заздрю братові, що аж п'яти сверблять: він узутий — тато пішли на війну, а чоботи покинули.

Я хукаю на шибку, розмуровую її, але нічого не бачу, крім татових чобіт: високі, блискучі хромові халяви, поруділі лисенькі переди, а які міцні закаблуки, а підкови… Ці чоботи найкращі в світі, вони найдовершеніші. Я дивлюся на них і добачаю те, що нікому не видно в халявах, усередині, пришито по двоє вушок! Воно, правда, мені ні до чого чоботи такі великі, що я можу гулькнути обаніж в один. Брат старший від мене, а взувається — намотує віз онуч.

Мені здається, що якби вступив у ті чоботи, то сокира в моїх руках рубала б, як меч, а тріски летіли б, як пір'я. І що я довше не спускаю ока з тих чобіт, моя впевненість росте, як хміль. Сокира вабить, як спокуса.

А поліно не піддається братові. «Г-ге-х!» — тягне він. «Гуп!» — осідає обух.

Я забуваюся, що босий: було не було, вези, біла кобило, і як біла не зможе, чорна допоможе… Надивився на батькові чоботи — взувся, мені тепло, вільно й не муляє. Вистрілюю з хати; спокусивсь. Хочу відняти в брата сокиру, а він не дає: тупає на мене й проганяє, проте не кричить. Наглянули бабуся. Забідкали, напускаються криком. Я кулею пролітаю стежкою до хлівця. Мене заганяють у хату. А я сміюся і, приховавшись, витанцьовую на порозі.