Читать «З моменту, як Платти приїхали до» онлайн - страница 113
Unknown
Шматочки статуй поз’єднувалися – шати, корсажі та мочки вух, уламки та осколки зібралися – і вони відкотилися. Одна чи дві кинули задумливий погляд назад, так, ніби вони бажали приєднатися до святкування, що починалося, і яке тривало протягом кількох днів.
Я пам’ятаю, що обняла Ого, і він обійняв мене, і сказав:
- Хіба це не збіг, Ейлін? Ми, Логранські королі маємо такий самий звичай, як і Мудрі Жінки Скарру.
- Дійсно, - сказала я, знаючи, з його посмішки від вуха до вуха, що він бреше.
- О, так, - збрехав він. - Ви, Мудрі Жінки не єдині. Так само як ти раніше вибрала собі чоловіка, - посміхнувся він мені , - ми, королі, також можемо вибирати королеву.
- І це правда? – сказала я, посміхаючись йому назворот, досить широко, розколюючи обличчя щастям. Я пам’ятаю, як підійшов Фінн, із сльозами у бороді, і сказав, що то безсумнівно правда, а мій батько засміявся. Він поцілував мою маківку, від чого я почувалася наче вже коронована королева, і сказав, що так, то найвиразніша правда.
І я пам’ятаю, коли я це пишу, прогулянку болотом, через тижні по тому, у перші морози Скарра. Місяць піднімався, а я поспішала у сутінках додому - збирати речі. Тітонька Бек і я переїжджали до Дромрею, щоб приєднатися до Принца Аласдаіра та його батька, Верховного Короля Фарлана. Що це було за возз’єднання! Мій батько та Люселла вже були там. Ого мав приїхати пізніше та мав вчитися на короля, хоча я не думаю, що він потребує довгої підготовки.
Коли я проходила повз Місце, я застигла. З того місця, де я стояла, я могла бачити замок мого кузена Кеніга, унизу, в береговій смузі. Зараз він був Іваровий, та був порожній, тому що Івар був в Панді з Ріаннан. Але у видінні, що я мала під час мого посвячення, замка там взагалі не було. Думаю, моє видіння казало мені, що ця потворна магія скоро буде знищена назавжди. Значно пізніше, я зрозуміла, що наша халупа з’явилася темною, тому що я маю бути Мудрою Жінкою не лише Скарра, але всіх Халдейських Островів – і Логри також, коли Ого і я будемо короновані. Ми, остров’яни будемо ділитися нашою мудрістю, з цього часу.
І, коли все це здійснилося, мене іноді тягне взяти маленьку вітрильну шлюпку. Я іду під вітрилом і шукаю внутрішнім зором, допоки не знаходжу Землю Самотності. Я виходжу на берег, вибираюся на маленьку скелю, перетинаю простір затоплення, поспішно проходжу маленьких істот та йду через зруйнований храм. Я чую його крики наді мною, і Самотній Кіт, найпотворніший кіт, якого я коли-небудь бачила, радісно стрибає з колони на колону до мене. Ми залишаємось який час один з одним, а потім розходимося.
Коли я вперше читала цей прекрасний, допитливий, останній роман моєї сестри, Діани Уінн Джонс, він закінчувався там, де вона стала занадто хворою, щоб продовжувати. Це був шок: було схоже як бути розбудженим під час лунатизму або майже пробігти по краю скелі. У ньому також були елементи значно щасливіших часів нашого дитинства.
Діана написала свій перший повноформатний роман, коли їй було чотирнадцять. Ним було заповнено низку зошитів, і вона читала найновішу порцію нам, її двом молодшим сестрам, у ліжку вночі. Коли вона раптово переставала читати ми волали:
