Читать «Людина» онлайн - страница 28
Кобилянська Ольга
— А ви, пані, не читаєте?
— Тепер ні. Не можу.
Він дивився на ню цікавим поглядом; очевидно, не розумів її.
— Так мені лучче, — відізвалась стиха.
— То лиш час забирає, — обізвався, — а надто жінкам при господарстві. Вже мужчина, то примушений читати...
Вона відвернула голову від нього, і її погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось уже за темний ліс, і остро, виразно вирізувались його лінії на огняно-червонім небі.
Їй стало холодно, і вона стиснула одною рукою кордикову [30] хустку під бородою і пробувала її тісніше зв'язати. Чи коні почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лівий побачив що-небудь край лісу, бо скочив убік так, що легкий візок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла її його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обіймах. Злякана освободилась, а він став лютий і ударив коні, що рвались уперед, немов скажені.
— Бестія, — муркотів крізь зуби.
— Я тому винна, — промовила.
— Ні, — відповів нетерпеливо. — Се лучається нині вже третій раз. Однак, я його від сього відзвичаю. Ви перелякались? — додав опісля м'яким голосом. — Я був би, прецінь, не допустив, щоб ви впали!
Вона не відповідала нічого.
— Я стала боязлива, — говорила вона тихо з сумним усміхом.
— Як? — і він нахилився трохи вперед.
— Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виїжджаю рідко, а наші коні старі й супокійні.
— А чому рідко виїжджаєте? — спитав він.
— Коні все в роботі, годі їх відривати, а других просити не хочу!
— Сього вам і не треба чинити, — сказав із відтінком гордості і увічливості. — Тих драбів ось тут мушу щодня проїжджати, щоб стали слухняні. Можете їх кождим разом дістати, наколи лише захочете.
— Дякую, одначе без вас я не поїду, — сказала вона м'яким голосом.
Чудно-приємне чувство так і обгорнуло його. Він знову нахилився крихітку, і їх погляди стрінулись. В її очах затліло щось наче огник, і він глядів через хвилину в її гарне лице з очевидною приємністю. Опісля підвів гордо голову і сказав рішуче:
— Я й не допустив би, щоб ви самі їхали. А і не маю нікого, на кого б міг коні супокійне лишити. За чотири дні мушу знов їхати до міста. Наколи б ви, пані, мали охоту, то ми могли б спільно відбути малу подорож.
Вона не відповідала скоро. Стала лише ледве замітно блідша; а трохи згодом сказала:
— Хочу...
Дальша їзда відбулася супокійно і "лівий" ішов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очі спинялися з подивом на гарних лініях її обличчя, на її устах. Такою він її ще не бачив і не чув, щоб вона коли так бесідувала. Правда, бував з пару разів і в домі її родичів, хоть лише за орудками, однак тоді бувала вона завсігди тиха, занята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер їхала з ним, сиділа біля нього. Він відчував її дотики. Нині була вона зовсім іншою. А те, що говорила і як говорила, було рішуче інакше, як се буває у других дівчат. Неподалік її помешкання просила його станути. Наколи наставав на тім, щоб її завезти аж перед дім, відповідала живо.