Читать «Людина» онлайн - страница 27

— Поводити кіньми становить особлившу приємність, — сказала вона. — Мені так і сверблять пальці, коли бачу, що другі поганяють.

— Таж се можете й ви вчинити, — відповів, усміхаючись. А той усміх був широкий і без значення.

— Але ви мусили б мене сього навчити.

— Для чого ж ні? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врешті зараз зачинати.

Тут і передав їй поводи і навчав, як їх держати, коли і як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очі.

Він мав великі, голубі, потрохи безвиразні очі й виглядав свіжо і дуже молодо.

Вона поводила так, як він казав, а його погляд спинився на її тонких руках.

— Але держати треба неабияк! — завважила, повернувши голову легко за ним. — Чи ви не втомлюєтесь ніколи?

— О, я? — він сміявся. — Сього в мене не буває!

— Ціле тіло неначе в напруженні...

Його погляд так і промайнув по ній і спинився на її м'якім профілю. Її щоки зарум'янілись потрохи, і вона виглядала дуже гарно.

— Пані дуже ніжні, однак ми, мужчини, всі єсьмо сильні.

— Зате ми, жінки, витриваліші. Не повірите, може, що я можу раз по раз витягати п'ять до шість відер води...

Він широко створив очі.

— Дійсно?

— Можете мені вірити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось ніби подив, а заразом і співчуття. Вона була така гарна...

— О, пані, ви не повинні щось подібного робити!

— І чому ні? Як нікого нема, а треба худобу напоїти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаєте се самі.

А він справді був добрий господар і знав, що воно не йшло інакше. Одначе, щоб вона щось подібного робила, ще й говорила про се так свобідно — вона, що зовсім не подобала на тих, що займаються такого працею.

— Пані, ви дуже господарні.

— Я не перебираю в праці. Опроче знаєте? Я завсігди кажу: чим ти є, тим треба цілком бути. Інакше не дійдетесь ніколи до мети!

— О, певно, — відказав поважно. — Доньки нашого —священика також дуже господарні. Наприклад, старша, панна Омелія, вона дуже образована панночка. Грає на —фортеп'яні, від неї й дістаю я завсігди різні часописи до читання.

— Т-а-к? — завважила протяжно Олена, і в сій хвилі потягнула вона сильніше поводи до себе. — Ви, певно, буваєте там частіше?..

— Не надто часто. Панна Омелія дуже привітна, просить частіше заходити; однак моя служба не позволяє на се, хоть і як би сього бажалося. А ви, пані, знаєте панну Омелію?

— Знаю, — сказала вона байдужне. — Чим вона вам імпонує? — спитала трохи згодом і обернулась бистро до нього. Холодна, насмішлива усмішка промайнула ледве слідно по її обличчю. Він відчув її.

— О, мені! — кликнув, зарум'янівшись, теж насмішливо.

— Я так думала, — і знов усміхнулась.

— Чому б мала мені імпонувати?

— Знати те — се ваша річ.

— Так я сього не знаю, — відповів він свобідно. І він дійсно не знав того. Не любив він узагалі думати, а був більше чоловік чувства. Се зрозуміла вона з першої хвилини, коли з ним познакомилась.

— Читаєте радо? — спитала його опісля.

— Радо.

— Можу вам також книжок позичити, маю їх дуже багато.