Читать «Таємниця іспанської шалі» онлайн - страница 7

«Вона ще у вас! — вигукнула вона. — Усі ці роки вона приносила вам гроші, та, заприсягаюсь, врешті-решт вона принесе нещастя. У вас нема на неї моральних прав, і настане день, коли ви пожалкуєте, що до вас потрапила Шаль Тисячі Кольорів».

Через три дні після цього Кармен Феррарес таємничим чином зникла з готелю, де вона зупинилась. В її паперах знайшли ім’я — Конрад Флекман і адресу, а також записку від якогось чоловіка, який назвався торговцем предметами старовини, де запитувалось, чи не бажає вона розстатися з однією вигаптуваною шаллю, яка має бути у неї. Адреса на записці була фальшивою.

Зрозуміло, що в центрі всієї таємниці знаходиться шаль. Вчора вранці Конрад Флекман прийшов до Анни Розенборг. Вона залишилась з ним наодинці на годину чи навіть більше, а коли він пішов, їй довелося лягти в ліжко, настільки вражена вона була цією розмовою. Але вона розпорядилась, щоб його прийняли, якщо він зайде до неї ще раз. Учора ввечері, близько 9 години, вона встала, вийшла з дому і більше не повернулась. Сьогодні вранці її знайшли в домі, де живе Конрад Флекман, убитою ножем у серце. На підлозі поряд з нею було — що ви гадаєте?

— Шаль? — зітхнув Ентоні. — Шаль Тисячі Кольорів.

— Щось страшніше. Те, що пояснило таємницю шалі та її приховану цінність… Пробачте, здасться, це начальство.

Й справді, пролунав дзвінок. Ентоні як міг стримав нетерпіння в почав чекати повернення інспектора. Його власне становище більше не турбувало його. Варто їм зняти його відбитки пальців, і вони зрозуміють свою помилку.

А потім, можливо, подзвонить Кармсн…

Шаль Тисячі Кольорів! Яка страшна історія — якраз підходяще обрамлення для вишуканої краси дівчини.

Кармен Феррарес…

Він раптом вийшов з стану задуми. Цей інспектор явно не поспішає. Він підвівся і прочинив двері. У квартирі було напрочуд тихо.

Він пройшов у наступну кімнату. Вона була порожня, вітальня — теж. Дивовижно порожня! Вона виглядала голою і занедбаною. Господи! Його емаль, срібло!

Він вихорем помчав по квартирі. Скрізь було одне й те ж. Навкруги цілковите спустошення. Усе цінне — а Ентоні з смаком підібрав колекцію гарних дрібничок — було забрано.

Ентоні з стогоном повалився на стілець і закрив обличчя руками. Дзвінок у двері підняв його. Він прочинив двері й побачив Роджерса.

— Пробачте, сер, — сказав Роджерс. — Джентльмена вирішили, що я можу вам знадобитись.

— Джентльмени?

— Ці двоє ваших друзів, сер. Я допоміг їм спакувати речі.

— Ви запаковували речі тут? — простогнав Ентоні.

— Так, сер. Хіба це було не з вашого дозволу, сер? Високий джентльмен так розпорядився, сер, і, бачачи, що ви розмовляєте з іншим джентльменом у дальній кімнаті, я не наважився турбувати вас.

— Я не розмовляв з ним, — сказав Ентоні. — Це він розмовляв зі мною, чорти б його забрали. Роджерс кахикнув.

— Мені дуже шкода, що виникла така необхідність, сер, — промурмотів він.

— Необхідність?

— Розлучитися з вашою колекцією, сер.

— Га? О, так. Ха-ха! — він гірко розсміявся. — Вони, я гадаю, вже поїхали? Я кажу про цих моїх Друзів.