Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 62

Оксана Іваненко

- І він погодився приїхати? — перервав Тарас. — Він приїде позувати?

- Приїде, обов'язково приїде! — відповів Аполлон. - Пообіцяв приїхати через три дні. Умовилися так. Знову побачу його і бачитиму його ще стільки разів! Ну, наш Карл Павлович зробить з нього такий портрет, якого ще ніхто не писав. Я певний, кращий буде і від Тропінінського портрета і Кипренського, хоч і ті хороші, але не той, не той Пушкін там! Наш Каролус кого любить, той у нього чудесно виходить! Усі кажуть — портретист він неперевершений! От тільки як міг він йому відмовити і не подарувати малюнка... - раптом зажурено похитав головою Аполлон.

- Подумаєш, слово Салтиковій — то ж Пушкін!

- Ну, то він же зробить копію! — заспокоююче нагадав Тарас. - А коли сам Брюллов зробить копію, це ж однаково, що оригінал. Він же не розсердився? Не образився Пушкін?

- Ні, ні, він ходив по майстерні від картини до картини, і очі в нього так натхненно блищали. Отаким би його намалювати! І обидва — і він і Жуковський — на прощання обняли Карла Павловича і розцілували. У житті не забуду цього вечора!

- Коли б мені хоч у щілинку його побачити, Пушкіна!— мрійно мовив Тарас.

- Чому в щілинку? От він приїде на сеанс, а ти приходь до мене ніби з якоюсь справою і побачиш, — великодушно запропонував Аполлон.

Вони ще довго ходили, «проводжали» один одного, не звертаючи уваги на гомін на вулицях, на площі перед Адміралтейством, де цього року особливо модним було катання з насипаних там гір. Пани катались на тройках, бідніші — просто на санках.

- Ну, час по домівках, я вже змерз. Хоча в мене підкладка пальта і теплого кольору — червоного, але колір гріє мало! — засміявся Мокрицький. — А ти, мабуть, зовсім задубів?

- Я звичний, — усміхнувся Тарас. Він ладний був ходити з новим товаришем до ранку.

- Не забудь, позавтра я піду з тобою на лекцію з анатомії. Ти хочеш?

- Ще б пак!

Вони міцно потиснули руки один одному і нарешті розійшлися.

Наступного вечора під враженням оповідання Мокрицького Тарас перечитував Пушкіна, читав «Полтаву» в перекладі Євгена Павловича Гребінки і пробував робити до неї малюнки. Він читав хвилюючу ліричну посвяту поеми і думав:

«Кого ж любив він? Кому присвятив він ці рядки? Хоч би швидше Мокрицький повідомив, що Брюллов почав уже його портрет, і я б уже тоді як-небудь побачив його».

А на третій вечір, як було умовлено, Тарас зайшов до Мокрицького, щоб разом іти на лекцію. Скільки ще треба було йому прочитати, послухати, побачити, як жадібно він тягнувся до знання!

Мокрицького він зустрів у дверях його невеличкої кімнати, вже одягненого і ніби чимсь приголомшеного.

- Ви вже вдягнені? Я спізнився? — перелякався Тарас.

Мокрицький раптом махнув рукою, сів на стілець у передпокої і заплакав.

- Що, що з вами? — рвонувся до нього Тарас.

- Пушкіна... Пушкіна вбито на дуелі.

Вони пішли вдвох. Не на лекцію, звичайно. Потік людей линув на Мойку, йшли пішки, їхали на візниках.