Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 52
Оксана Іваненко
- Я пам'ятаю. Я сам думав. Що можна зробити для нього? —загорівся Аполлон. Такі вже юнацькі щирі серця - вони запалюються швидко всім хорошим. — Знаєш що: треба піти до нашого Венеціанова. Старий — надзвичайна людина. Такої доброти, такого чулого серця слід пошукати. Ходімо до старого! У нього для кожного знайдеться порада. Я завжди з великою охотою ходжу до нього. У нього так затишно...
- У нього такі милі дочки... — в тон йому додав Сошенко.
- Ну, ти... — почервонів Аполлон, бо це було не безпідставно.
Друзі швидко одяглися й пішли до художника Венеціанова.
Олексій Гаврилович Венеціанов справді був людиною виключної доброти. Він ділився своїми знаннями, досвідом з кожним, хто тільки бажав. До нього завжди зверталися найбідніші учні, і він сам, зовсім не багатій, завжди допомагав чим міг, по-батьківськи тепло й доброзичливо. Часто і не чекаючи, що до нього звернуться, — він знав: на це не так легко наважитися бідній скромній людині, — він розпитував, розшукував учнів, які перебувають у злиднях, і інколи забирав їх просто до себе. У нього завжди в домі жило ше-стеро-семеро юнаків. Він був хорошим педагогом і мав навіть раніше свою художню школу в селі Софонкіно. Там деякий час учився і Аполлон Мокрицький.
Перший з художників Олексій Гаврилович почав говорити про потребу національного живопису, нагадував про патріотичний обов'язок художників перед своєю батьківщиною.
Він перший почав брати за тематику для своїх картин побутові сцени з селянського життя, портрети селян. «Акулька з дійницею», «Терешко з сокирою», «Баба з козубком грибів», «Захарка на жнивах» — от що побачили на його картинах. Яке це все було далеке від Діан, Венер, Аполлонів та інших античних сюжетів!
Картини Венеціанова, прості й безпосередні, дихали поезією рідної природи, і, хоча ще було багато ідеалізованого, академічного в зображенні і селян, і їхнього побуту, це був великий крок вперед у розвитку російського реалістичного живопису.
В затишному простому кабінеті Венеціанова радо вітали всіх, і не тільки товариші художники, а й молодь почували себе там, як у близьких, гостинних родичів.
Сошенко окинув оком знайомий манекен у селянському російському вбранні, столик з пензлями, робоче, так би мовити, приладдя хазяїна, і сів з Аполлоном на канапу за круглим столиком. У сусідній кімнаті почулися дівочі голоси, швидкі кроки, тупіт.
- Тільки умова, — попередив товариша більш статечний Сошенко. — Спочатку справа, поговоримо із старим, порадимося, а тоді вже будь ласка.
- А що? Я нічого, — заперечив Мокрицький. — Ми не для того йшли.