Читать «Тарасові шляхи» онлайн - страница 51

Після тої несподіваної зустрічі в Літньому саду вони вже бачилися кілька разів. Сошенко згадав, як хотів Тарас, прийшовши уперше до нього в гості, поцілувати йому руку, як він сам висмикнув її і почервонів, і Тарас переляканий втік.

Навіть йому, Сошенкові, не багатієві, не панові якомусь, важко було збагнути одразу, що всі свої двадцять три роки Тарас був у становищі раба, людини, на яку ніхто ніколи не зважав. Але у хлопця були такі жваві очі, такий допитливий розум, така цікавість до всього і безперечний талант до малювання. Це привертало до нього молодого художника, і він уже розповів про юнака своєму другові Аполлону.

- Пана Брюллова нема дома, — солідно повідомив камердинер Брюллова, високий, огрядний Лукіян.

- А Мокрицький тут? — спитав Сошенко.

- Пан Мокрицький працюють у майстерні, — так само солідно відповів камердинер і запросив Сошенка до покоїв.

Аполлон справді сидів за мольбертом у майстерні, старанно щось вимальовуючи. Вигляд у нього був досить сумний, щоб не сказати просто — кислий.

- Привіт Аполлонові Бельведерському!—вітав його весело товариш. Це прізвисько якнайменше пасувало зараз до пониклої і розгубленої постаті товариша.— Що трапилося?

- Ох, Іване, — розпачливо вимовив Аполлон, — яке це щастя бути з таким генієм, як наш Каролус Магнус, і як це іноді важко. Він бачить те, про що ми й не догадуємося, він вимагає так багато, що нам, звичайним людям, не під силу, і, безперечно, його дратує моя мазня. Він так і назвав мої етюди. Коли б ти чув, як він розпікав мене, як дорікав за лінощі, неуважність. Він казав, що коли я не попрацюю як слід, він викине мою мазню геть. І подивись - він зробив лише кілька ліній, і все ожило і заграло. І я справді бачу, що я осел, не добрав найголовнішого, — закінчив він сумно.

- Ну, не журись! - заспокоїв його Сошенко. — Адже він не тільки розпікає тебе, ти ж сам казав, що коли йому що подобається, він не скупий на похвали.

- О ні! — підхопив Мокрицький. — Взагалі кожне його зауваження для мене втіха. Ні, що це я розстогнався? Він - чудесна людина, розумна, як філософ, і мила, одверта, як дитина. Це справжній художник.

- А де він зараз?

- Карл Павлович поїхав, мабуть, до Кукольників. Він дуже здружився з поетом Нестором Кукольником і його братом, а там буває і Михайло Глінка. У них завжди збирається вся «братія», а може і у графа Вієльгорського, на Михайловській, а мене-от залишив тут і наказав вивчати анатомію на полотні.

- Ми ще такі щасливі з тобою! - раптом гаряче заговорив Сошенко. — Я йшов до тебе і порівнював нашу долю я долею інших. Ми вчимося такому високому мистецтву, ми бачимо таких цікавих людей! Навіть коли й не вийде з нас великих художників, ми можемо заснувати школу, бути вчителями і десь там, у нас на Україні, в якійсь глухій провінції, нести людям те, що дали нам тут. Ми з тобою вільні, і все залежить від нас самих. А от пам'ятаєш, того разу я розповідав тобі про хлопця Тараса, теж нашого земляка. О, я певний, коли б йому добру школу, він обігнав би багатьох, а він, з вразливою душею художника, ходить з цеберкою охри, фарбує паркани та дахи і щасливий, коли хазяїн наказує зробити візерунки для плафонів та стін.