Читать «ВІД МАЛОРОСІЇ ДО УКРАЇНИ:» онлайн - страница 131

Непрямим чином ці висновки підтверджуються й результатами інших соціологічних опитувань, наприклад – дослідженням, проведеним у Львові й Донецьку львів'янами Ярославом Грицаком, Наталею Черниш та американкою Оксаною Маланчук, яке показало фактично, що загроза «регіоналізації» України, довкола якої точилося чимало спекуляцій, особливо у зарубіжній пресі, є нітрохи не більшою, ніж така сама загроза у Німеччині, США чи Італії. (Сказане, зрозуміло, не стосується Криму, який є специфічною, спровокованою і підживлюваною ззовні проблемою).

Лише 1% респондентів у Львові і 5% у Донецьку [коментує результати згаданого опитування Ярослав Грицак] хотіли б, щоб Україна була поділена на окремі країни… І хоча мешканці Львова й Донецька кардинально розходяться у своїх поглядах на майбутнє України, принаймні в одному вони згодні: Україна не повинна регіоналізуватись. Навіть у Донецьку більшість погоджується, що єдність України є важливішою від потреб окремих регіонів… Абсолютна більшість в обох містах визнає, що доля їхнього регіону невіддільна від долі всієї України.[76]

Наважимось, отже, стверджувати, що за всієї складності проблем, із якими стикаються нині українці, доля їхньої країни не виглядає цілком безнадійною.

БУТТЯ «ПОМІЖ»: парадокси суспільної амбівалентності

Понад вісім десятиліть тому, на початку гарячого 1918 року, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський опублікував серію політичних памфлетів під промовистою назвою «На порозі нової України». Метою тих публікацій було окреслити підставові засади, на яких мала будуватися новонароджена українська держава. Йшлося там і про армію, і про культуру, і про державний апарат, і, звичайно ж, про різні аспекти зовнішньої політики, найчіткіше окреслені назвою однієї з статей – «Наша західна орієнтація».

Як професійний історик Грушевський мав під рукою досить фактів на підтвердження того, що впродовж багатьох століть «Україна жила одним життям, одними ідеями із Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури». Але він знав також, що від кінця XVIII століття, від занепаду гетьманщини, зв'язки України з Заходом «слабнуть і занепадають під натиском примусового російщення українського життя, і українське життя й культура вступають у період російський, великоруський». Як наслідок,

Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернуте з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення.[77]

Єдине, чого М. Грушевський не міг передбачити, – що в наступні десятиліття українське життя буде ще більше «вивернуте зі своїх нормальних умов», потоптане й розграбоване. Не лише він, а й мало хто сподівався тоді, «на порозі нової України», що її населення стоятиме через вісім десятиліть, по суті, перед тими самими проблемами, що й у 1917-1920 роках. Передусім це стосується проблеми національної ідентичності, у формуванні й усвідомленні якої більшість українського населення досі перебуває на тому самому рівні, що й 80 або й 180 років тому. Інакше кажучи, українцям знову доводиться братися за будівництво держави, не завершивши будівництва нації.