Читать «Сузір"я Зелених Риб» онлайн - страница 6

— Натхнення!

— Як для кого! Для мене — вічний неспокій. Я хочу знати, що мене щовечора чекатиме коханий, що ми з ним підемо гуляти чи цілуватися, що в мене народиться дитина, що вона ходитиме до школи. Я уявляю це і радісно чекатиму, коли моє уявлення стане життям…

— І тобі не закортить розірвати потік звичайності, щоб осягнути небувале? — Ніколи! Для мене казка — звичайне життя. Прощай, колишній наречений! Колись ти вилікуєшся від своєї химери, та буде пізно!

— Не вилікуюся! — засміявся я, прямуючи до дверей. — Я вічно хворий, на віки вічні! Попрощатися з мамою чи не треба?

— Не треба, я сама скажу! — сухо відповіла вона.

Грюкнули двері. Війнули ва мене востаннє французькими парфумами й запахом риби в томаті.

Спала з плечей гора. Так легко-легко! Смуток тане в далечині минулого. Нема за чим жалкувати. Жаль — то лише нрозірвані ниті давніх поєднань. Свобода! Свобода!

Знову — на придніпрянські схили. Я хочу впитися волею, відчуттям небувалого. Хто поділить зі мною радість і неясне томління?

Нічні роси обнімають осінні дерева. В сутіні кружляє темне листя, струшує на землю краплини. А вони самоцвітне виблискують у промені місяця, і здається — з дерев облітають зореносні зерна.

О ніч! Небувала ніч! Полони мене, полони божевіллям, з якого не буде вороття!

Небо розкриває вогнисту книгу. Скільки поколінь читало її, а вона — вічн нова, незаймана. В серце безмовно проникають таємничі руна, збуджують несказанні думи. Як добре, що я розірвав вікову павутину! Мені легко, мені легко так, що свідомість тріскається під тягарем свободи!

Я дивлюся в зоряне поле — чогось там шукаю. Чого? Єство хвилюється, бо має розпочати нову неозначену стежку у порожнечі, де кожен крок — імпровізація і неждане.

Хтось підходить до мене, зацікавлено зупиняється.

— Чудова ніч… Я мовчу.

— Ясні зорі, певно, буде гарна погода? Боже мій, які необов'язкові слова! Гарна погода? А яка вона, гарна? Для кого? Для хлібороба, що чекає дощів на поля, чи для рибалки, який прагне сонячної днини, чи для хворого, що полюбляє хмарну днину без яскравого сонця? Я дивлюся на нього, зітхаю: людина як людина — повновиде симпатичне обличчя, та порожній погляд, який вічно треба заповнювати новими й новими враженнями, блискучі від ситої вечері губи.