Читать «Сузір"я Зелених Риб» онлайн

Небувальщина

Піду до неї і скажу: «Кохана, може, не треба?»

Вона гляне на мене вологими оленячими' очима і злякано запитає: «Чого не треба? Про що ти?»

І тоді я оповім їй про те, що зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале…

Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінків, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.

А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під'їзду, піднімаюсь по сходах. Діти зі щасливим вереском з'їжджають по бильцях. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами у філателістичний альбом, розглядає його, міняє марки.

А надворі полум'яна зоряна ніч.

Я дзвоню. Як усе зручно! Натиснув кнопку — і вона почує там, у далекій кімнаті. Електрифікована печера.

Відчиняються двері, на мене війнуло французькими парфумами і тушкованою під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.

— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?

— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…

— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас із тобою «Чайка» — одна. Для батьків та найголовніших гостей три ЗІМи. Для решти всіх шість «Волі». Шикарно, чого ж іще треба? Запросили усіх потрібних людей, навіть із десяток неважливих персон про всяк випадок. Випивки досить, про все інше подбала мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!

— Зажди, — затуляю я долонею ЇЇ повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов порозмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова… 4-

— Тоді зайдімо до тій кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум'янець нездоровий. Може, ти хильнув?

— Хилкнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.

— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню, там ще парити-варити до півночі. Завтра знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів із триста треба буде нагодувати…

— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?

— Ба, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…

— Ага! Пробач, я забув, що це фігурально. Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?

— Ну, я слухаю…

— Кохана, може, не треба?

— Чого не треба? Про що ти?

Вона запитала достоту, як я гадав. І такий самий вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — рубатиму навідліг, без дипломатії…

— Може, не треба завтра Палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам усієї цієї нудоти? Га?