Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 67

— В’язня впродовж тижня допитають судді, — сказав він. — Містере Джеферсоне Гоупе, чи хочете ви сказати щось до суду? Мушу вас попередити, що кожне ваше слово буде записане й може бути використане проти вас.

— Я багато міг би сказати, — поволі промовив затриманий. — Я хочу розповісти цим джентльменам усе.

— Може, краще почекаєте до суду? — спитав інспектор.

— А до суду я, може, й не доживу, — відповів він. — Ні, не бійтеся. Я не думаю накладати на себе руки. Адже ви лікар? — обернувся він своїми гнівними очима до мене.

— Так, — підтвердив я.

— То покладіть вашу долоню сюди, — мовив він, показуючи руками в наручниках собі на груди.

Я так і зробив — і одразу відчув під рукою сильні, нерівні поштовхи. Груди тремтіли, мов благенька споруда, в якій працює величезна машина. Серед тиші, що запанувала в кімнаті, я почув у його грудях глухий, хрипкий шум.

— Боже мій, — скрикнув я, — це ж у вас аневризма аорти!

— Саме так, — байдуже відказав він. — Минулого тижня я був у лікаря — він каже, що за кілька днів вона лусне. До цього йдеться вже багато років. Це через те, що в горах біля Солоного озера я довго жив просто неба, а харчувавсь абияк. Тепер я зробив, що бажав, і мені однаково, коли я помру; але спершу я хотів би розповісти, як усе це сталося. Я не хочу, щоб мене вважали за звичайного зарізяку.

Інспектор та обидва детективи швиденько порадились, чи не порушать вони правила, дозволивши це затриманому.

— Як ви вважаєте, докторе, чи справді стан його здоров’я вкрай поганий? — спитав інспектор.

— Поза всяким сумнівом, — відповів я.

— Тоді наш обов’язок — вислухати його свідчення в інтересах правосуддя, — мовив інспектор. — Можете розповідати, сер, але хочу ще раз попередити вас, що кожне ваше слово буде записано.

— Дозвольте-но, я сяду, — сказав заарештований. — Ця аневризма швидко мене втомлює, і до того ж півгодини тому ми добряче відлупцювали один одного. Я вже на порозі смерті, тож не брехатиму вам. Усе, що я скажу, — чистісінька правда, а як ви її сприймете, мене не цікавить.

Сказавши це, Джеферсон Гоуп умостився на стільці й почав свою дивовижну розповідь. Говорив він спокійним, ніби повчальним голосом, немов ішлося про щось найбуденніше. За точність його слів я можу поручитися, бо мені пощастило роздобути Лестрейдів записник, а той занотовував кожне слово заарештованого.

— Вам не так уже й потрібно знати, чому я ненавидів цих людей, — почав він. — Досить сказати, що вони винні в смерті двох людських душ — батька та дочки — і поплатилися за це життям. Відтоді, як вони скоїли цей злочин, минуло стільки часу, що я вже не міг притягнути їх до суду. Але я знав, що вони — вбивці, і вирішив, що сам буду їхнім суддею, присяжними та катом. На моєму місці ви вчинили б так само, якщо ви справжні чоловіки.

Дівчина, про яку я згадав, двадцять років тому мала стати моєю дружиною. Її силоміць видали заміж за того Дребера, й її серце не витримало. Я зняв обручку з пальця небіжчиці й заприсягнувся, що перед смертю він бачитиме перед собою лише цю обручку і думатиме лише про злочин, за який розплачується. Я не розлучався з цією обручкою й ганявся за ним та за його спільником по двох континентах, поки не розшукав обох. Вони гадали, що виснажать мене до краю, але не зуміли. Якщо я завтра помру — а це, певно, так і буде, — то помру, знаючи, що справа моя скінчена. Я знищив їх власною рукою. Більш у мене не лишалося ані надій, ані бажань.