Читать «Пригоди Шерлока Холмса. Том 1» онлайн - страница 199

«Що це, дядечку?!» — скрикнув я.

«Смерть», — промовив він, підвівся з-за столу й пішов до своєї кімнати, зоставивши мене здивованим та переляканим. Я взяв конверт і побачив накреслені червоним чорнилом на внутрішньому боці клапана, біля смуги клею, три літери «К». Всередині ж не було нічого, крім п’ятьох сухих зерняток. Чому ж дядько так злякався? Я вийшов з-за столу й, коли біг нагору сходами, зустрів свого дядька, що сходив донизу, тримаючи в одній руці старий, заіржавілий ключ, — напевно, від горища, — а в іншій — невелику мідяну коробочку, схожу на скриньку для паперів.

«Нехай роблять, що хочуть, але я ще їм покажу! — вигукнув він і вилаявся. — Звели Мері, хай вона розпалить камін у моїй кімнаті, й пошли до Горшема по адвоката Фордгема».

Я зробив усе, що він наказав, і коли адвокат приїхав, мене покликали до дядькової кімнати. В каміні яскраво палало полум’я й лежала купа чорного пухнастого попелу — мабуть, від спалених паперів; біля каміна стояла відчинена й порожня мідяна скринька. Поглянувши на цю скриньку, я з жахом помітив на її вічку три літери «К», такі самі, які бачив уранці на конверті.

«Я хочу, Джоне, — мовив дядько, — щоб ти був свідком мого заповіту. Я залишаю свій маєток моєму братові, твоєму батьку, від якого, безперечно, він перейде до тебе. Якщо ти зможеш хазяйнувати тут радісно й спокійно, тим краще! Якщо ж виявиться, що це неможливо, то послухай моєї поради, хлопче, й передай її своєму найлютішому ворогові. Мені шкода, що я змушений залишити тобі таку непевну спадщину, але я не знаю, як усе обернеться. Будь ласкавий, підпиши цей папір там, де тобі покаже містер Фордгем».

Я підписав заповіт, як мені звеліли, й адвокат забрав його з собою. Цей дивний випадок, як ви розумієте, справив на мене надзвичайно глибоке враження, я увесь час думав про нього, марно намагаючись знайти хоч якусь відгадку. Я не міг позбутися неясного почуття страху, хоч воно й слабшало з часом, бо ніщо не порушувало звичного плину нашого життя. Щоправда, я помітив зміну у вдачі мого дядька. Він пив більше, ніж звичайно, й став ще відлюдніший. Майже щодня він сидів, замкнувшись у своїй кімнаті, але раз у раз, немовби в п’яній маячні, вибігав із дому й бігав по садку з револьвером у руці, репетуючи, що нікого не боїться й ніхто не зможе втримати його під замком, наче вівцю в кошарі, — навіть сам диявол. Однак, коли ці напади минали, він знов замикався в кімнаті на ключ і на защіпку — як людина, охоплена божевільним страхом, що ховається десь у глибині її душі. До того ж, як я бачив, обличчя його навіть у холодні дні було зрошене рясним потом, немовби він тільки-но вийшов з води.

Щоб скінчити врешті всю цю історію, містере Холмсе, й не випробовувати вашого терпіння, скажу лише, що якось уночі він здійснив одну зі своїх п’яних прогулянок і додому більш не повернувся. Коли ми пішли шукати його, то знайшли в невеликому, зарослому тванню ставку в кінці саду, де він лежав ниць. На його тілі не було жодної рани, а ставок був лише якихось два фути завглибшки, тож присяжні, взявши до уваги дядькові дивацтва, зробили висновок, що це самогубство. Але я знав, як лякала його навіть сама думка про смерть, і не міг переконати себе, що він свідомо пішов їй назустріч. Цим усе й скінчилось, і батько мій дістав у володіння маєток і чотирнадцять тисяч фунтів, що лежали на його рахунку в банку.