Читать «Биті є. Гоцик (Повністю)» онлайн - страница 150

Люко Дашвар

Зиркнув на Марічку прискіпливо.

— Ну, що, мамо Марічко? Поїдемо до Дори? Зачекалася вона вас…

Марічка страшилася. Ой, як страшилася стати доньці тягарем-морокою. Наступного ж дня Гоцик віз її до Києва, та лишень для того, аби з салону блакитної автівки Марічка побачила доньку і оце потім всю дорогу до Нехаївки плакала, плакала, плакала…

У лютому Гоцик женився. Привів до хати реготуху Тайку. Стільки позитиву було в тому білявому створінні, стільки спокійної радості і світла, що навіть Гоциків тато став частіше посміхатися. А Марічка зазбиралася. «Та скільки ж можу у вас товктися? — писала. — Дякую вам за все… Поїду…»

— Куди?! — дратувався Гоцик. — Ви, мамо Марічко, оцю дурню з голови викиньте! Тут ваш дім. Захочете з Дорою зустрітися, так і їй сюди ближче…

Та Марічка усе складала руки молитовно: відпустіть, досить вам чужою бідою жити… Аж поки тато не втрутився. За круглим столом саме вечеряли. Усі разом — Гоцик з Тайкою, тато, Марічка.

— Марічко, як думаєш… — сказав раптом тато. — Коли нам з тобою свиню різати? На Великдень?

Гоцик ледь борщем не вдавився.

— А мене запитати не хочеш? — хмикнув уїдливо.

— А ви з Таєю своїх заводьте…

— Кого? Свиней?

— Та кого завгодно. Свиней, дітей… Ними й розпоряджайтеся. А я хазяйку питаю…

Марічка завмерла, усміхнулася зачудовано. Простягнула руку, поклала на татову важку долоню: дякую, Іване. Підсунула ближче до себе блокнотик, написала: «А чого ж сина не спитати? Синочок усе знає…»

Гоцик проковтнув сльозу, хитнув башкою, забалабонив, аби тільки не виказувати буревію світлих емоцій.

— А я свою хазяйку запитаю! Тайко! Коли татову свиню різатимемо? На Великдень?

— На Великдень усі різатимуть, — сказала розсудлива Тайка. — А за тиждень свіжого м’яса — днем з вогнем. Скажіть же, мамо Марічко! Хай тато не поспішає…

Коло замкнулося. Огорнуло Марічку любов’ю і ніжністю. З того дня перестала гостею почуватися. Ґаздиня… Тато не пірнув того ж дня у Маріччину постіль, і жестом не виказував: прийняв Марічку не тільки у хату. У серце. Гоцик спостерігав за тоненькою цівкою тепла, що вона виникала повсякчас, варто було татові з Марічкою разом поратися по господарству чи просто пити чай. «Врешті, хоч трохи оговталися!» — радів за обох. Згадував синьйору Алмейду… І хто сказав, що вже ніколи не повернеться? Е, то фігня! Завтра старий пердун перекинеться, нащадки нову мамку за поріг виженуть, поплаче та й до рідної хати припхається… А тут уже… «І хай повертається, — думав. — Хай! Не виженемо. А як уже поміж себе розбиратимуться, то їхні справи. Мені туди не лізти! Просто — хай мама повертається…»

Марічка повеселішала. Тільки до Дори ніяк наблизитися не насмілювалася. Наче спутав хто руки-ноги. Як випадала нагода, Гоцик віз жінку до Києва. Уже не плакала. Здалеку роздивлялася доньку зі світлою радістю.