Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 49

Чингiс мовчав, а я час вiд часу поглядав на нього i загадково всмiхався. Помiтивши це, Чингiс запитливо глянув на мене. Але я вiдвiв погляд i всмiхнувся ще загадковiше.

Не мiг же я зiзнатися, що вже весь був у полонi нової задумки: наступного лiта ми пiдемо працювати в наш примiський радгосп i на заробленi кошти купимо Чингiсовi рушницю. Адже всi мисливцi мають по двi рушницi. Я ще не знав, скiльки вона коштує, як її купувати i чи продадуть її школярам. Але зараз це не мало нiякого значення. Ми обов'язково подаруємо Чингiсовi рушницю. Найкращу з усiх, якi тiльки iснують. I Чингiс стане найвправнiшим мисливцем Далекого Сходу.

22.

Прокидаюся з думкою, що, можливо, це останнiй ранок, якого я побачуся з Iнгою. Мине рiк, два, а може, й двадцять рокiв, перш нiж ми зустрiнемося знову. I ще невiдомо де, у якому мiстi це станеться. I чи станеться взагалi.

За той мiсяць, який я провiв у Норданi, у мене з'явилося чимало друзiв i просто знайомих. Але першою, про кого я подумав того ранку, була саме Iнга. I я усвiдомлював, що мiй сум за Норданом буде сумом за цим чорнооким дiвчам, яке дуже захоплювалося подвигами Романа Чорногори, i яке я страшенно ревнував до нього, Не розумiю, чому це я привернувся до цього дiвчиська. Зрештою, воно нiчим не вiдрiзняється вiд дiвчат з нашого класу, нашої вулицi.

Я довго сиджу на лiжку, намагаючись збагнути причину цього дивного явища, хоча мати вже втретє наказує менi одягатися.

- Що сталося? - врештi-решт уривається їй терпець. - Невже не виспався? Не можна ж бути таким ледацюгою.

"Що сталося?" Якби ж я мiг вiдповiсти на це запитання. Або сам здатний був зрозумiти, що зi мною сталося.

Заплющую очi i пригадую обличчя Iнги. її усмiшку, розпущене волосся. Менi навiть вчувається її голос: вона завжди розмовляє зi мною якось несмiливо, аж нiбито пошепки. Чому ми так мало часу проводили разом? Чому так рiдко бачилися? А через кiлька днiв нам з матiр'ю вже треба вiд'їжджати.

Я зриваюся з лiжка i починаю гарячкове одягатися.

- Куди ти? - вражено запитує мати.

- Я недалеко. Треба навiдатися до школи.

Це напiвправда. Я справдi навiдаюся до школи, але поспiшаю зовсiм не тому, що не можу обiйтися без цих вiдвiдин. Менi хочеться пошвидше побачити Iнгу.

- Тут, звичайно, чудово, - зiтхає мати, не бажаючи з'ясовувати мої справжнi намiри. - I мiсця чудовi. I люди. Але треба повертатися до Днiстровська. Сам знаєш: дома стiльки роботи! Хоч сьогоднi пакуй валiзки.

- А батько мрiє про те, щоб ми перебралися сюди назавжди. Вiн говорив з тобою про це?

- Говорив, - ще проникливiше зiтхнула мати. - Але я не погодилася. Хоча знаю, що ти його пiдтримуєш.

- Я вагаюся, - дипломатичне зауважую я, добре розумiючи, що вiд мене в цiй складнiй справi мало що залежатиме. Все одно рiшення буде за батьком. Остаточне рiшення, ясна рiч.

- Я, вважаю, що людина повинна жити не там, де вона збудувала три-чотири будинки, а там, де народилася i де од вiку вiчного живе її рiд. її народ. Ми з тобою - українцi. I батькiвщина наша над Днiстром, а не над Амгунню. Ти вже досить дорослий, щоб з тобою можна було говорити i про такi речi.