Читать «Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)» онлайн - страница 48

- Логiчно. Так i зробимо.

Ще через кiлька хвилин ми вже були на нашiй йорданськiй поштi i посилали термiнову телеграму дирекцiї музею.

- Молодцi, - задоволене проказав батько, коли ми вийшли з пошти. - Знав би, що там такi дива, сам подався б з вами. - Але, подумавши якусь хвильку, розвiв руками: - От тiльки робота...

Тут, бiля пошти, Роман i Орест попрощалися з нами.

- Запрошуй Чингiса в гостi, - мовив батько. - Мати обiцяла нагодувати вас смачним обiдом.

- Правда, Чингiс, пiдемо. Адже ми були у вас в гостях.

Чингiс поважно кивнув. Ми вже хотiли йти, коли в дверях пошти з'явилася дiвчина, що працювала там.

- Федоре Васильовичу! - покликала батька. - Добре, що ви не пiшли. Вам тут посилка. Ще вчора привезли.

- Посилка? - здивувався батько. - Не може бути. Звiдки?

- З Днiстровська. I то досить велика. Зайдiть, одержите.

- Та це ж, напевне, надiйшли нашi книжки! - здогадався я.

- Якi книжки?

- Якi ми зiбрали для йорданської школи. Вiкоша, Натка, увесь клас збирав.

- Ого! Тодi ходiмо.

Це справдi була посилка з книжками. А в посилцi ми знайшли листа, пiд яким стояли пiдписи майже всього нашого класу. В ньому говорилося, що сьомий "А" клас днiстровської середньої школи No 1 доручає учневi Валерiю Любичу передати школярам мiста Нордана зiбрану для них невеличку бiблiотеку. А ще - пропонує школярам iз Нордана листуватися i взагалi дружити.

Уже вдома, перечитавши цього листа, батько стенув плечима:

- Як це вони додумалися? Хороша справа, молодцi. Але все ж таки дивно.

- Ти, звичайно, не повiриш, якщо скажу, що це iдея нашого Валерки, - всмiхнулася мати.

Якийсь час батько дивився то на матiр, то на мене з таким подивом, наче не вiрив очам своїм.

- Ще кiлька таких новин i я змушений буду все життя пишатися своїм сином, - цiлком серйозно сказав вiн. - А це вже небезпечно... Нi, краще сказати: "Непедагогiчно".

- Знайшов ким пишатися, - зiтхнув я. - Он Чингiс - iнша справа. Сьогоднi вiн вистежив велику рись. I вбив її. Ось ким можна пишатися.

А сам подумав: "Ну чому це не я застрiлив Велику Кiшку? Було б про що розповiдати в класi".

- Неправда, - втрутився Чингiс. - Першим стрiлив дiд.

- Яке це має значення? - обурився я. - А раптом Вiчний Мисливець не поцiлив би? Або Велика Кiшка ще встигла б кинутися на Романа?

- Що ти? Цього не могло бути. З такої вiдстанi Вiчний Мисливець не мiг промахнутися.

- Все одно це твоє перше полювання. I разом з дiдом ти врятував життя Роману Чорногорi. А що зробив я? Подумаєш: запропонував зiбрати кiлька книжок!

- Так, але своїм полюванням тiшуся тiльки я. Ну ще кiлька людей. А вашим книжкам радiтимуть усi учнi школи.

- Навiть якби ти й убив цю Велику Кiшку, все одно нi в твоїй школi, нi в усьому нашому Днiстровську нiхто не повiрив би тобi. Жартома "заспокоїв" мене батько. - Хто там, у степовому мiстечку, повiрить, що iснує така печера, i така легендарна Велика Кiшка?

- Яка спецiально дочекалася, щоб сюди приїхав безстрашний мисливець Валерiй Любич i вбив її, - погоджуюся з ним.

Батьки повернулися до своїх справ. А ми з Чингiсом ще залишилися за столом допивати чай.