Читать «Астрід Ліндгрен. Карлсон прилітає знов» онлайн - страница 11

- Я хочу, щоб ви щодня були на кухні, коли я приходжу зі школи, роздягали мене й пекли булочки,- сказав він.

- Ти думаєш тільки про себе,- суворо мовив Боссе.

Малий притулився до мами.

- Авжеж, а то я не матиму булочок,- сказав він. Та мама не слухала його. Вона розмовляла з татом.

- Спробуємо найняти служницю, іншої ради немає. І тато, й мама зажурилися. За столом уже не було так затишно, як завжди. Малий збагнув: треба щось зробити, щоб стало трохи веселіше. А хто кращий за нього мастак на такі речі?

- Угадайте щось дуже приємне,- сказав він.- Угадайте, хто повернувся!

- Хто?.. Сподіваюся, не Карлсон? - стривожилась мама.- Посмій лиш сказати, що ми знову матимемо такий клопіт!

Малий докірливо глянув на неї.

- Я гадаю, що з Карлсоном весело, а не клопіт. Боссе засміявся.

- Ото настане життя! Мами не буде, зате з'явиться служниця і Карлсон, що без кінця зчинятиме самі бешкети.

- Не вкорочуй мені життя, Малий,- сказала мама. [402]

- Уяви собі, що буде, як служниця побачить Карлсона!

Тато суворо глянув на Малого.

- Нічого не буде. Служниця ані побачить, ані почує про Карлсона, обіцяй нам, Малий.

- Карлсон літає, де сам собі хоче,- сказав Малий.- Але я обіцяю нічого не говорити про нього.

- Жодній душі,- наполягав тато.- Не забувай, ми так домовилися.

- Жодній душі,- пообіцяв Малий.- Тільки, звичайно, вчительці в школі.

Але тато похитав головою.

- Ні слова вчительці! Нізащо!

- Гаразд,- сказав Малий.- Тоді я про служницю теж не говоритиму. Бо з нею ще гірше, ніж з Карлсоном.

Мама зітхнула.

- Ще хтозна, чи ми знайдемо десь служницю, - сказала вона.

Але вже другого дня мама дала оголошення до газети. І врешті одна жінка відгукнулася на нього. Звалась вона панна Цап. А за дві години вона прийшла домовлятися.

Малому тоді саме стріляло у вусі, і він хотів бути якнайближче до мами, найкраще сісти їй на коліна, хоч він був уже завеликий, щоб сидіти на колінах.

- Та як тобі стріляє у вусі, то, хоч-не-хоч, мусиш вилазити мамі на коліна,- сказав він і любенько вмостився в неї на колінах.

У коридорі пролунав дзвінок. То прийшла панна Цап. Малий більше не міг сидіти в мами на колінах. Та весь час, поки панна Цап була в кімнаті, він крутився біля маминого стільця, прикладав хворе вухо їй до плеча і, як воно боліло, тихенько скімлив.

Малий сподівався, що панна Цап буде молода, вродлива й ласкава - десь така, як учителька в школі. Коли [403] ж навпаки - то була рішуча літня жінка, висока, огрядна, з великим волом та ще й такими сердитими очима, що Малому стало лячно. Він відразу відчув, що не любить її.

Бімбо, мабуть, теж відчув те саме, бо почав завзято гавкати.

- Он як, тут є собака,- сказала панна Цап.

- А ви не любите собак? - струрбовано спитала мама.

- Люблю, якщо вони гарно виховані,- відповіла панна Цап.

- Я не знаю, чи Бімбо гарно вихований,- несміливо сказала мама.

Панна Цап енергійно кивнула головою.

- Але він буде вихований, якщо я залишусь у вас. Я колись доглядала собак.

Малий у душі сподівався, що вона таки в них не залишиться.