Читать «За чарівною квіткою» онлайн - страница 34
Олесь Бердник
Сеня засопів від образи, але промовчав.
— Одне гніздо пусте! — крикнула Юлька. — Лізу вище! Ага — ось ще одне! Є! Хлопці, є!..
— Кидай вниз! — звелів Вася.
Між гілками прослизнув малесенький пакуночок і впав біля ніг хлопців. Вася схопив його, розмотав восковий папір. Коли він вийняв жовтий сувій з пакуночка, Юлька вже була на землі.
— Ну, що там написано? — підскочила вона до Васі.
— «Починаючи від дерева, де знайдено цю записку, — прочитав Вася, — пройти по стежці, взявши напрям на спаленого громом дуба, тобто на північ. Дійти до Бездонної криниці. Там під валунами і є печера, а в ній — Заповіт».
— Бездонна криниця! — прошепотів Сеня. — Що це?..
— Я чула про неї, — мовила Юлька. — В ній нема дна…
Вася обвів товаришів урочистим поглядом.
— Хоч і перепаде нам на горіхи, але все ж таки доберемось! Пішли!..
— А куди? — засумнівався Сеня.
— Хіба не чув, — в напрямку дуба… Он, бачиш, — він стоїть недалеко…
Справді, на краю гаю, над вимитим дощем рівчаком, стояв старезний обвуглений дуб, розчахнутий надвоє блискавкою під час грози. Далі тягнулося нешироке болото, а за ним знову темнів густючий листяний ліс. Від дуба, через болото, була протоптана ледве помітна стежечка, яка вилася поміж пружними купинами і високим тремтливим очеретом. Мандрівники сміливо ступили на неї…
— Ну, вже скоро! — радісно сказав Вася, оглядаючись на друзів. Перейшовши болото, вони ввійшли під вогке склепіння дрімучого лісу.
ЗАЧАРОВАНІ СКАРБИ
Стежка, невідомо ким протоптана, петляла між густими зарослями ліщини, вільхи, дубів і осики. Вона привела дітей до великої долини, вільної від лісу. Тут ріс тільки рідкий очерет, осока і лоза. Стежка повернула праворуч, понад цією долиною. Не встигли мандрівники пройти двадцяти кроків, як попереду почувся тонкий пронизливий свист. Вася від несподіванки присів.
— Що це — люди?
— Мабуть, — невпевнено відповіла Юлька, витягаючи шию. Свист повторився. Потім почувся верескливий крик. Здавалося, наче десь зовсім недалеко плаче вередлива дитина.
— Хлопці, швидше, — крикнула Юлька. — Може, там дитина заблудилася.
Всі дружно кинулися вперед. З-за стіни очерету показалося озерце. Його береги обросли ніжно-зеленою травою з яскраво-жовтими квіточками. Спочатку діти нікого не побачили, але ось свист почувся знову, на цей раз зовсім близько.
— Гадюка! — приглушено промовив Вася. — Це вона свистить!
— Де? — придивлявся Сеня.
— Он, біля озера. Бачиш, ворушиться, піднімається на хвіст!
Юля раптом тихенько засміялася, затуливши рота долонею.
— Хлопці, це не гадюка!
— А то!
— Жовтобрюх! Такий здоровий вуж!
— Ну?
— Їй-богу!
— А хто ж плакав?
— Не знаю…
Жовтобрюх — товщиною в руку, рябий жирний вуж — піднявся над травою, покрутив плескатою головою і роззявив пащу. Між тонкими зубами звивався роздвоєний меткий язик. Вуж задрижав, знову пронизливо засвистів. У відповідь пролунав дитячий крик. Діти здивовано повитягували голови, намагаючись побачити, що там таке. Юлька підбігла ближче.