Читать «За чарівною квіткою» онлайн - страница 2

Але коваль безжалісно гримів:

— Мовчи! Якби мати твоя була жива — вона б вигнала тебе з дому… Отак ти надії виправдовуєш?..

Ніс у Васі скривився набік, очі заморгали. Ось-ось він заплаче! Але хлопець побачив іронічні погляди Миколи і Семена, вчасно схаменувся і, витерши носа рукавом, твердо поглянув на батька.

— А нащо мені п’ятірки? Я буду мандрівником…

Батько зневажливо махнув велетенською мозолистою рукою, включив вентилятор, поклав до горна здоровий шмат заліза.

— Мандрівник! — їдко сказав він. — Що ти знаєш для того, щоб стати мандрівником?..

— А для цього треба бути тільки сміливим і загартованим, — авторитетно відповів Вася, радіючи від того, що гроза пройшла.

Батько розвів руками, безпорадно поглянув на помічників.

— Ну, що ти йому скажеш? Меле таке, що на голову не натягнеш!.. Зрозумій же, куряча твоя голова, що всюди потрібні знання!.. Гній тільки зможеш ти на поле возити, якщо на трійки будеш учитися!

— Та й для цього треба знати, як запрягти коня, як поводитися з ним, — єхидно вкинув слово Семен.

— І агротехніку не завадить знати, — додав Микола, — щоб класти гною стільки, скільки треба…

Хоч і образливо було Васі слухати такі розмови, але від душі у нього відлягло. Хай собі балакають! Він знає, що мандрівником буде обов’язково!

— Ну от що, — почувся голос батька, і Вася здригнувся від несподіванки, — на перший раз кара тобі буде така: не поїдеш до діда! Будеш ціле літо повторювати…

— Як це? — не зрозумів Вася, кліпаючи повіками.

— А ось так! Не поїдеш — і все… Годі з тобою панькатися! А наступного року побачимо…

Вася на хвилину вражено замовк, все ще не розуміючи, до чого воно йдеться. Потім збагнув, що всі мрії про мандрівку літом розвіюються в дим, і клубок образи підступив йому до горла. На віях заблищали сльози.

Батько помітив ті блискучі краплі, сердито засопів і, вихопивши кліщами синьо-білий шмат розпеченого заліза з горна, кинув його на ковадло. Бризнули іскри, зашипіли і згасли, мов зірочки, в повітрі. Микола і Семен схопили молоти. Шмат металу, жалібно стогнучи, під їх могутніми ударами перетворювався в певну річ. А між тими молотами, весело видзвонюючи чудесну мелодію народження нової речі, літав у батьковій руці молоток, показуючи, куди, як і скільки бити…

Вася чмихнув раз, вдруге, переступив з ноги на ногу, потім, набравшись сили, заревів на високій ноті. Батько розгублено поклав молоток. Помічники переморгнулись між собою.

— Замовчиш ти, нарешті? — сердито сказав Трохим Левкович. Але Вася перейшов з високої ноти на середню і заголосив під кінець басом з музикальними переливами.

Важка батькова рука ласкаво лягла на голову сина, погладила попелястий вихор. Сірі очі коваля випромінювали ніжність. Вася замовк: перемога була здобута! Він підняв очі вгору, несміливо заглянув у батькове обличчя.

— Поїду, тату, до діда?..

— Гаразд… Поїдеш, — засміявся коваль. — Але пам’ятай: це востаннє я з тобою…

— Ура! Поїду! — не дослухавши, закричав Вася і, вимахуючи табелем, мов прапором, рвонув геть з кузні надвір.

Коваль задумливо подивився вслід сину, його кострубаті брови занепокоєно зійшлися на переніссі.