Читать «Знахідка у бібліотеці» онлайн - страница 24

— Так, дуже приємна жінка, — підтвердив Гарпер.

Джордж Бартлетт був незграбний, худий, довготелесий юнак із гострим борлаком. Його невміння висловлюватись просто вражало. Він так хвилювався, що від нього годі було почути чітку відповідь.

— Послухайте, але ж це жах, хіба ні? Про таке тільки в недільних газетах можна прочитати. І все одно не віриш, що таке буває, правда ж?

— На жаль, містере Бартлетт, сумніву тут немає, — відповів Гарпер.

— Ні, ні, звісно ні. Але все це якось дуже дивно. За кілька миль звідси, та й узагалі… Десь у сільському будинку, чи не так? Не графство, а якийсь жах, і взагалі… В околицях, либонь, зчинився переполох, еге?

Полковник Мелчетт узяв ініціативу в свої руки:

— Ви добре знали ту дівчину, містере Бартлетт? Джорджа Бартлетта охопила тривога.

— Я-а-а її д-дуже погано знав, сер. Майже не знав, по правді кажучи. Кілька разів танцював із нею, і вдень ми бачились — теніс і всяке таке, знаєте.

— Здається, ви були останній, хто бачив її вчора ввечері живою?

— Мабуть, що так. Ох, який жах! Тобто я хочу сказати, вона була цілком нормальна, коли я її бачив. Абсолютно нормальна.

— О котрій це було, містере Бартлетт?

— Бачте, я ніколи не стежу за годинником. Не дуже пізно, правду кажучи.

— Ви з нею танцювали?

— Так, по суті… Так, звичайно, танцював! На самому початку вечора. Про що ж я казав?… Це було відразу після її показового танцю з отим професіоналом. Десь о десятій, о десятій тридцять чи об одинадцятій — не знаю.

— Бог із ним, з часом. Ми це ще з’ясуємо. Розкажіть про все, що там було.

— Ну, ми танцювали. А танцювати ж я, знаєте, не великий мастак.

— Як ви танцюєте, немає значення, містере Бартлетт.

Джордж Бартлетт утупився в полковника переполоханим поглядом і почав заїкатися:

— Так… е-е… ні, звісно, ні. Ну, ми танцювали й танцювали, я балакав, але Рубі мовчала, іноді позіхала. Танцюю я погано, як ви знаєте, отож дівчата… ну, розумієте, вони таких не помічають. Я завжди знаю, коли мені треба зникнути… Так було й цього разу. Нічого не поробиш.

— Коли ви бачили її востаннє?

— Коли вона підіймалася нагору.

— Рубі не сказала, що має з кимось зустрітись? Чи покататися на машині? А може… якесь побачення? Бартлетт замотав головою.

— Мені не казала. — Він спохмурнів. — Вона просто відштовхнула мене.

— Яка вона була? Схвильована, неуважна, про щось думала?

Джордж Барглетт розмірковував. Потім похитав головою.

— Скоріше знудьгована. Позіхала, я вже казав. Оце й усе.

— А що робили ви, містере Бартлетт? — спитав полковник.

— Я?

— Що ви робили, коли Рубі Кілі пішла від вас? Джордж Бартлетт утупив у Мелчетта погляд:

— Постривайте. Що ж я робив?..

— Ми чекаємо вашої відповіді.

— Так, так, звичайно. З біса важко пригадати. Що ж я?.. Постривайте. А що ж тут дивного — пішов у бар і випив.

— Ви пішли в бар і там випили?

— Ну звісно. Я випив. Але, мабуть, не одразу. Спершу, здається вийшов на свіже повітря. Душно було, як для вересня. А надворі чудово. Авжеж. Я трошки побродив довкола, тоді вернувся й випив, а вже потім подався до танцювальної зали. Нічого було робити. Побачив там… як же її звати? Ага, Джозі! Вона знову танцювала. З отим тенісистом. Досі вона нездужала — вивихнула коліно чи щось таке.