Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 20

То, виявляється, пан Ляпка знає лікаря Пай Хіво, того самого лікаря, який дав Матеушеві чарівну богдиханську шапочку! Я неймовірно здивувався з цього. Тим часом пан Ляпка вів далі:

— Лікар Пай Хіво відкрив мені й інші таємниці, від нього я навчився чи не всього, що зараз умію. Він пояснив мені й значення людських імен. Тож легко зрозуміти, чому я приймаю до своєї академії тільки тих учнів, що їхні імена починаються з літери «А». Вони ж перші за списком, а першими, як відомо, бувають найпрацьовитіші і найобдарованіші. Ім'я Матеуш приносить щастя, і тому я так назвав свого улюбленого шпака. А найщасливіше моє власне ім'я — Амброжи. Ну, годі про це. Час уже до парку,— закінчив пан Ляпка.— Нас заждалися хлопці.

По обіді ми завше збираємось у парку біля дуба, й пан Ляпка вигадує для нас різні ігри й розваги. Вчора ми грали в шукачів скарбів. — Пошук завжди увінчується знахідкою,— значуще мовив пан Ляпка.

Всі хлопці розбіглися по парку, а я запропонував Артурові йти разом зі мною. Артур охоче згодився, й ми розробили загальний план.

Як я вже згадував, довкола академії слався безмежний парк. Столітні дуби, в'язи і граби, каштани й тополі здіймалися мало не до хмар, кидаючи долу густу тінь. Кропива, дика малина, лопухи, ожина — все розмаїття лісових трав і кущів росло так буйно й густо, що пробратися до численних гротів і печер було надзвичайно важко. Подекуди парк скидався на джунглі, де не ступала людська нога. Звідси вночі долинали таємничі голоси й шерехи.

Ніхто з нас ніколи не наважувався проникнути в гущавину, дарма що кортіло її обстежити. Часом ми діставались до найближчих печер, зазирали в дупла прадавніх дерев, але з думки нам не йшли найвіддаленіші загадкові й непролазні нетрі.

Порадившись, ми з Артуром узяли з собою ліхтарики, міцну шворку, гострого мисливського ножа та інші необхідні речі. Прихопили також пригорщу барвистих скелець — пан Ляпка дав їх нам на випадок, якщо захочеться їсти,— й рушили парком на схід сонця.

Ми ледве продиралися крізь чагарник, крізь хащі дикого люпину, ножем прокладали собі дорогу в переплетеному гіллі, пролазили під ним навкарачки, обдирали об суччя руки й ноги і нарешті опинилися в самісінькому серці таємничої пущі.

Насторожено роззираючись, ми пильно прислухалися до найменшого шереху. До нас долинали тихі, схожі на перешіптування звуки. Чувся якийсь причаєний сміх. Шелестіли в сухому листі налякані ящірки.

Я глянув угору. Високо над ним розкинув своє велетенське віття старезний дуб. А за кілька метрів над нашими головами зяяло широке дупло. Воно нас страшенно зацікавило.

— От би видертись туди! — замріяно сказав Артур.

— Було б чудово! — в запалі докинув я.

Не гаючи й хвилини, ми взялися до роботи. Артур вив'язав на кінці шворки петлю й влучно закинув її на одну з гілок дуба. Петля міцно зашморгнула грубого сучка. За мить Артур із кошачою спритністю видряпався по шворці до дупла і зник у ньому. Я поспішив слідом.