Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 2

— Ошу, є мія ана пки!

Що означає:

— Прошу, це академія пана Ляпки.

Звичайно, сторонньому тут годі щось уторопати, але пан Ляпка та його учні прекрасно розуміють Матеуша. Матеуш готується з нами до уроків і часто заміщає пана Ляпку, коли той іде ловити метеликів на другий сніданок.

Але стривайте! Я зовсім забув розповісти, що наша академія стоїть серед величезного парку, змереженого долинами, ярами та ровами, а ще обнесеного високим муром. Нікому не дозволяється виходити за мур без пана Ляпки. Адже це не звичайний мур. З одного боку, того, що з вулиці, він гладенький, із великою заскленою брамою посередині. А з трьох інших боків у мурі одна побіля одної безконечною вервечкою стоять залізні хвіртки, замкнені на маленькі срібні замочки.

Всі ці хвіртки ведуть до різних сусідніх казок, з якими пан Ляпка підтримує щирі дружні стосунки. На кожній хвіртці — табличка з назвою казки. Тут є казки Андерсена та братів Грімм, казка про Лускунчика, про рибалку та рибку, про вовка, що вдавав жебрака, про сирітку Марисю і гномів, про Качку-дивачку й багато інших. Ніхто напевне не знає, скільки всіх хвірток, бо хоч як пильно візьмешся рахувати їх, все одно зіб'єшся. Там, де спершу налічував дванадцять, потім їх виявляється двадцять вісім, а там, де, здавалось би, їх має бути дев'ять, раптом налічуєш тридцять одну чи тридцять шість. Навіть Матеуш не знає, скільки всіх казок, і каже: «Оже о, а оже істі», що означає: «Може, сто, а може, двісті».

Ключики від хвірток пан Ляпка зберігає у великій срібній скриньці, завжди знаючи, який ключик до якого замочка. Часто він посилає нас до тої чи іншої казки з певним дорученням. Здебільшого його вибір падає на мене, бо я рудий і зразу привертаю увагу. Якось, коли не було сірників, пан Ляпка гукнув мене, дав золотого ключика і сказав:

— Адасю, поскоч до казки добродія Андерсена про дівчинку з сірниками й попроси для мене коробочку сірників.

Неабияк зрадівши, я помчав до парку й — сам не знаю як — зразу втрапив до потрібної мені хвіртки. За мить я вже був по той бік огорожі. Перед очима слалася вулиця незнайомого міста, по ній плавом плив люд, а ще падав сніг, хоч на нашому боці стояло літо.

Всі перехожі тремтіли від холоду, якого я зовсім не відчував. І на мене не впала жодна сніжинка.

Від здивування я не зміг зрушити з місця. Коли це підходить до мене якийсь літній сивий чоловік. Погладив мене по голові, усміхнувся й каже:

— Ти не впізнаєш мене? Я — Андерсен. Тебе дивує, що тут зима й падає сніг, а у вас — червень і доспівають черешні. Чи не так? Але ж не забувай, хлопче, що ти з іншої казки. Яке в тебе до нас діло?

— Я, даруйте, прийшов по сірники. Мене прислав пан Ляпка.

— А, ти від пана Ляпки? — радісно промовив Андерсен.— Я його дуже люблю. Отож будуть тобі сірники.

По цих словах він ляснув у долоні, й за мить із-за рогу вулиці з'явилася скульчена від холоду маленька дівчинка з сірниками. Андерсен взяв у неї одну коробочку, простяг мені й сказав:

— На ось, неси панові Ляпці. І перестань плакати. Нічого побиватися над цією дівчинкою. Вона замерзла, вона бідна. Але ж це — не насправді. Це казка. Тут усе — вигадка.