Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 6

Якось серед ночі мене розбудило тихе іржання під вікном. Я підхопився з ліжка й визирнув у двір. На стежці стояв під сідлом мій найкращий кінь Алі-Баба. Він, мабуть, не раз чув, як я кличу його. А зараз, уздрівши мене, радісно заіржав і підстрибнув до самісінького вікна. Я навпомацки одягся, вхопив рушницю і тихенько скочив через вікно просто на спину Алі-Бабі. Кінь рвонув з місця, перемайнув через один паркан, другий і поскакав, не вибираючи дороги, світ за очі. Якийсь час ми мчали при світлі місяця, аж дух захоплювало, а коли я впевнився, що за нами ніхто не женеться, то смикнув за повід і повернув коня до лісу, який мрів удалині.

Сп'янілий від нічної їзди, я геть забув про батькову заборону і про те, що в лісі чатує небезпека. Тоді мені було вісім літ, але хоробрістю я не поступався п'ятьом королівським гренадерам.

Коли я дістався до лісу, кінь неабияк занепокоївся — уповільнив ходу, а потім затремтів, заіржав і зупинився як укопаний.

На лісовій стежині проти Алі-Баби стояв величезний вовцюга. Він вишкірив страхітливі ікла, з писка в нього текла піна.

Я натяг повід і вхопив рушницю. Вовк із вишкіреною пащею поволі рушив у мій бік.

Я заволав:

— Іменем короля наказую тобі, вовче, зійти з дороги, бо змушений буду тебе вбити!

Але вовк тільки зареготав, як людина, й сунув на мене далі.

Я звів курок, прицілився і вліпив увесь заряд в роззявлену вовчу пащу.

Постріл був несхибний. Вовк скулився, ніби хотів стрибнути, і впав до ніг Алі-Баби. Я скочив на землю й підійшов до звіра. Та коли я зупинився перед ним, розглядаючи його дорідну голову, вовк, напруживши останні сили, ворухнувся і вгородив мені в праву ногу гостре, як ніж, ікло. Я відчув страшний біль, але за мить вовчі щелепи розтулилися, й голова його важко впала на землю.

Аж тут з усіх боків долинуло грізне вовче виття.

Напівмертвий від болю й жаху, я виліз на Алі-Бабу й почвалав назад до палацу. Коли дістався до саду, була ще ніч. Я під'їхав під вікно й прослизнув до покоїв, полишивши коня на самого себе. Жодна жива душа не помітила того, що я відлучався. Я швиденько ліг у ліжко й заснув як мертвий. А коли вранці прокинувся, то побачив шістьох лікарів і дванадцятьох мудреців, що схилились над моїм ліжком і скрушно хитали головами. З ноги в мене юшила кров.

Боячись батькового гніву, я й словом не прохопився про нічну пригоду та про свою зустріч із вовком.

Спливав час, кров цебеніла з рани, й придворні лікарі ніяк не могли її зупинити. Запросили найславетніших столичних хірургів, але й ті не могли зарадити біді. Кров із рани текла щодалі дужче. Чутка про мою хворобу облетіла всю країну, юрми людей стояли посеред майданів і вулиць столиці на колінах і благали бога, щоб я одужав.

Матінка, вмиваючись слізьми, не відходила од мене, а батько розіслав по всіх усюдах прохання надіслати найкращих лікарів.

Невдовзі їх наз'їжджалося стільки, що в палаці вже не вистачало для них покоїв.

Тому, хто втамує кров, батько пообіцяв винагороду, за яку можна було б придбати ціле королівство, але безсоромні заморські лікарі правили ще більше.