Читать «Академія пана Ляпки» онлайн - страница 16

— Заходьте обережно,— застеріг він,— бо тут міститься лікарня хворих речей. Не пошкодьте чого-небудь. Ви, звісно, пам'ятаєте, як я вилікував зіпсований трамвай? Я хочу вас навчити лікувати пошкоджені речі.

У кімнаті було повнісінько різного непотребу: крісла без ніжок, канапи, що з них повилазили пружини, розбиті дзеркала, поламані годинники, обчухрані столи, перехняблені шафи, стільці без сидінь та сила-силенна інших зужитих речей.

Пан Ляпка наказав нам стати попід стінами, а сам узявся до роботи.

Кожна річ, якої він торкався, тріщала, скрипіла й довірливо терлась об нього. Крісла й столики з радощів тупотіли ніжками, а годинники аж зойкували зіпсованими пружинами.

З цікавістю приглядались ми до всього того, що робив пан Ляпка. Передусім він підійшов до столу, який стояв у кутку кімнати. Обстукав його з усіх боків, узяв за ніжку, перевірив пульс і по всьому цьому сказав:

— Ну що, мій маленький? Тобі вже не болить. Правда? Гарячка минула, дошки зрослися, за три-чотири дні ти зовсім одужаєш.

І в той час, як столик щось жалібно муркотів у відповідь, пан Ляпка натер його жовтою маззю, а шпарини притрусив зеленим порошком.

Після цього він підійшов до шафи, яка жалібно зарипіла обома дверцятами.

— Ну, як? — запитав пан Ляпка.— Вже не душить кашель? Душить? Ну, нічого. Не журися. Скоро видужаєш.

Він приклав до неї вухо, пильно вислухав і з піпетки в кожен завіс крапнув рицинової олії.

Шафа глибоко зітхнула і вдячно прихилилась до нього.

— Завтра я ще тебе навідаю,— сказав пан Ляпка.— Тільки ж ти шануйся!

На стіні висіло тріснуте дзеркало. Пан Ляпка глянув у нього, поправив на носі веснянки, потім витяг із кишені чорний пластир і заліпив розколину.

— Приглядайтеся, хлопці, й учітесь, як треба лікувати розбите скло! — весело сказав він.

По тих словах пан Ляпка потер дзеркало баєвою шматинкою і відліпив пластир: від розколини не лишилось і сліду.

— Хай Анастазі та Артур віднесуть дзеркало до їдальні. Воно вже вилікувалось.

Куди довше довелося поморочитись панові Ляпці з поламаним годинником. Треба було перечистити в ньому гвинтики, скрізь капнути олії, надраїти пружину, змазати йодом маятник.

— Бідолашка! — співчутливо мовив пан Ляпка.— Мусиш стільки натерпітися. Ну та нічого, все обійдеться.

Коли пан Ляпка поцілував його в циферблат і ніжно погладив дерев'яний футляр, годинник раптом задзвонив, маятник гойднувся, й на всю кімнату залунало: «Тік-так, тік-так, тік-так!»

Нас просто ошелешило, що хворі речі такі прихильні до пана Ляпки.

Ми вже збиралися виходити з кімнати, аж раптом виявилось, що пан Ляпка загубив свою улюблену золоту зубочистку.

— Ніхто звідси не вийде, поки не віднайдеться згуба! — виголосив пан Ляпка.

Почались пошуки. Всі ми опустилися на підлогу й, повзаючи навкарачки, зазирали в усі закапелки й дірки. Матеуш пурхав по кімнаті й засовував дзьоба в кожну шпарину та щілину. Тільки пан Ляпка, заклавши ногу на ногу, похнюплено сидів у повітрі, ковтав пілюльки для вирощування волосся,— бо в нього з горя випало кілька волосин,— і роздумував.