Читать «Архив Андрея Ваджры» онлайн - страница 4

...Смеркалося. Із Лисянки

Кругом засвітило:

Ото Гонта з Залізняком

Люльки закурили.

Страшно, страшно закурили!

І в пеклі не вміють

Отак курить. Гнилий Тікич

Кров'ю червоніє.

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком,

Кричать: "Ляхам кари!

Кари ляхам, щоб каялись!"

І діти карають.

Стогнуть, плачуть; один просить,

Другий проклинає;

Той молиться, сповідає

Гріхи перед братом,

Уже вбитим. Не милують,

Карають завзяті.

Як смерть люта, не вважають

На літа, на вроду;

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, - не вблагали

Лихої години.

Всі полягли, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської й жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

"Кари ляхам, кари!"

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

"Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море... мало моря..."

Гайдамаки

Гуляють, карають;

Де проїдуть - земля горить,

Кров'ю підпливає.

...гайдамаки

Стіни розвалили, -

Розвалили, об каміння

Ксьондзів розбивали,

А школярів у криниці

Живих поховали.

До самої ночі ляхів мордували

Душі не осталось...

В общем, на славу

...погуляли гайдамаки,

Добре погуляли:

Трохи не рік шляхетською

Кров'ю напували

Україну, та й замовкли -

Ножі пощербили.

Нема Гонти; нема йому

Хреста, ні могили.

Буйні вітри розмахали

Попіл гайдамаки,

І нікому помолитись,

Нікому заплакать.

Как ярко и с удовольствием он всё это описывает! Как смакует детали! Но обидно Тарасу Григорьевичу до слёз, что разошлись гайдамаки, что больше никого не режут, не палят, кожу с живых не сдирают, на крючья не подвешивают, в крови никого не топят, в землю не закапывают. Поэтому и пишет он:

А унуки? Їм байдуже,

Панам жито сіють.

Багато їх, а хто скаже,

Де Гонти могила,

Мученика праведного

Де похоронили?

Де Залізняк, душа щира,

Де опочиває?

Тяжко! Важко! Кат панує,

А їх не згадають».

За що ж боролись ми з ляхами?

За що ж ми різались з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Я посію мої сльози,

Мої щирі сльози.

Може, зійдуть і виростуть

Ножі обоюдні,

Розпанахають погане,

Гниле серце, трудне,

І вицидять сукровату,

І наллють живої

Козацької тії крові,

Чистої, святої!!!

...Нехай гинуть

У ворога діти...»

Впрочем, зря Тарас слезливо причитал по поводу того, что перевелись на Вкраини милой ярко выраженные некрофилы-садисты. С 1941 аж по 50-е годы «войны» ОУН-УПА доказали не словом, а делом, что славные некрофильские традиции украинства живы. Среди них мало было поэтов, зато очень много социопатов, уверовавших в величие идей украинства. И разбрелись по прикарпатским и волынским лесам убийцы и садисты, прикрывающие красивыми лозунгами свою некрофилическую психопатию. Десять лет Восточная Галиция утопала в крови поляков, евреев, русских и самих галичан.