Читать «ІЗ ДНІВ ЖУРБИ» онлайн - страница 3

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

***

Заким умре ще в серці творча сила

і дар пісень заглухне в тишині, немов пахуча та фіалка мила, що в'яне у пустому бур'яні, - я раз іще б хотів простерти крила,

і побуять свобідно в вишині,

і оживить ті спомини, що скрила ворожа доля у душі на дні.

Вони живі донині в тій могилі, я чую їх, як рвуться, як печуть…

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

Та чи знайду я сили, щоб відчуть, щоб пережити знов ті любі хвилі

і виплакать піснями їх ось тут?..

***

Маленький хутір серед лук і нив на горбику над річкою шумною - отам я в простій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

Із трьох боків поля ті обмежив могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: "Скинь,

із серця всі згадки про знаду й зраду!

Природ-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду".

***

В село ходив. Душа щемить і досі від тих картин, що зустрічав я там…

При праці старші, діти, голі й босі, без догляду надворі; по хатам маленькі плачуть, бо у полі мати.

Там знов дідусь недужий в хаті сам, все кашля й стогне, та води подати нема кому - палкий жнив'яний час!

Скріпивши серце, я ввійшов до хати.

У хаті душно, чути вогкість, квас…

З усіх куточків бідність визирає.

Сухий, як скіпа, жовтий дід Панас зжахнувся: "Хто там двері отвирає?"

"Се я, Панасе!" Довго поглядав…

"Ти, Йвасю?" - "Я". Ках-ках. "Чи бач, вмирає старий Панас! Господь отсе згадав, що я ще тут, і кличе вже в дорогу.

Коби лиш абшит якнайшвидше дав!"

Я сів при нім. "Що, маєте підмогу?

Лічитись би, по лікаря послать".

Аж кинувся, а на лиці тривогу, правдивий страх перед життям пізнать:

"Мені? Підмогу? Се даремна праця!

Я бога прошу, щоб мерщій сконать".

Я далі йшов. Там дві куми сваряться:

"Ти, злодійко, чужі снопи крадеш!"

"Ти, чарівнице, на фігуру драться, чужих коров доїть ночами йдеш!"

Чого я так страшенно застидався при тих словах? Чого півперек меж, грядок, плотів навтеку я подався?

Щось там в душі клубилося гірке, мов гріх тяжкий, незмитий пригадався.

А он під хатою дитя сільське само, без мами, в чорній сорочині, не ходить ще, малесеньке таке…

Пішла десь мати і дала дитині

У ручку бульбу, а дитина в рот -

і подавилась. Бачу я, вже сині зробились щічки, ояі в стовп, от-от задушиться дитина! Підбігаю, підніс, струснув і, як то наш народ в таких випадках робить, ударяю легенько в карк, і випала як стій

із горла бульба. Легше віддихаю…

Та переляканий хлопчина мій

Як закричить! І вже прибігла мати

і бачить: пан якийсь чужий…"Агій!"

Мабуть, хоч мав би за сто літ вмирати, то не забуду того, як вона прожогом хопила дитя й до хати побігла, як ненависна, гнівна з очей її на мене іскра впала, як буркнула: "І що за сатана тут лазить і дитину налякала!

А щоб ти, дідьку, голову зламав!

Цить, квітко! Мама пана геть прогнала",

Схилившися, я йшов і сумував: прокляття за добро - стара заплата!

Мов з дьогтем мід, її я смакував.

Край шляху коршма ось, брудна, патлата!