Читать «Вікентій Прерозумний» онлайн - страница 8

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

- То хто ж ти такий? - вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

- Я… Віка. Вчуся в школі… - зацьковано почав пояснювати бідолаха. - Іду додому.

- Додому? - встряв у розмову другий охоронець. - То ти тут живеш? У нашому місті?

- Тут, тут, - закивав енергійно хлоп’як. - На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте - отако від скверика праворуч?

- Х-хе, - єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. - Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

- Із школи я. Побачив об’яву - спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, - пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

- Ми, голубчику, ми. А ти ж думав - ворота навстіж, а варта спить, га? - охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. - То ти, мабуть, вивідувач? - закричав страшно. - Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

- Та нічого. Пустіть, дядю! - заскиглив той. - Який я виві… шпигун? Я Віка…

- Знаємо, голубчику, знаємо, - промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. - Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

- Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець - теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

- До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе - й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

- Но! - Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою - дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло - який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась. Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав; тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл - піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ - багатший, вельможнішнй.