Читать «Вікентій Прерозумний» онлайн - страница 5

- Е-е… А звідки ви про мене знаете? - простодушно поцікавився той.

- Бач, це, мабуть, складно пояснити, але уяви собі, що п’ять хвилин тому я взагалі не здогадувався, на жаль, не здогадувався, що існує така людина - школяр Віка, десять років і так далі. Але щойно ти переступив поріг цієї, так би мовити, обителі, як мені вже все про тебе відомо. Це невід’ємна риса нашої професії. Для того, щоб якнайліпше обслужити клієнта, нам слід знати про нього все. - І він тицьнув пальцем у стіну, на якій одразу з’явився напис:

КОРИСТУЙТЕСЯ ПОСЛУГАМИ БЮРО ЧУДЕС ! НАШІ ЧУДЕСА - НАЙКРАЩІ В СВІТІ !

- А без цього, без індивідуального, скажімо, підходу ми регресуватимемо… Я не занадто складно висловлююсь?

- Ні-і, - запевнив його Віка.

- Регресуватимемо, уподібнюватимемося тим нашим колегам, котрі примушують людей вистоювати у чергах, вивішують на дверях усілякі таблички типу: «Пішла на базу» або «Буду за 20 хвилин», розводять теревені у робочий час і тому подібне. Для нас людина, її думки, бажання - це все. І нам байдуже, яку користь приносять хлопчакам і дівчаткам наші чудеса. Допомогти правильно вибрати, що кому потрібно - наш святий обов’язок.

- А чому ви так одягнені? - запитав Віка.

- А-а, - посміхнувся балакучий молодик. - Ти, певно, подумав, раз продавець чудес, то це має бути якийсь дідуган із довжелезною бородою, бажано в чалмі й халаті? Просто я щойно відтранспортував одного допитливого громадянина семи років у епоху Людовика XIV. Знаєш, усілякі там дуелі, шпаги - і не встиг перевдягнутись. Якшо хочеш - будь ласка.

Він спритно шмигонув за ящики і негайно з’явився знову. Тепер уже замість ботфортів на ньому були зелені оксамитові пантофлі із загнутими носаками, з плечей і справді спускався аж до землі довгий смугастий халат, а на голові чомусь виблискувала пожежна каска початку століття.

- Ну як? - переможно глянув він на Віку.

- Здорово, - усміхнувся хлопець. - А навіщо вам оце? - вказав на каску.

- Пробач, - зніяковів продавець чудес. - І справді ні до чого. Все через поспіх.

Він узяв каску і недбало швиргонув її під стіл.

- Ну то… До речі, маю одразу тебе попередити - чудеса ми не продаємо, а даруємо, тож насправді мене слід було б називати дарувальником чудес. А «продавець» - то вже так, традиція. То яке твоє бажання?

- А що ви можете подарувати? - поцікавився Віка.

- І він іще питає! - сплеснув долонями дарувальник чудес. - Усе! Усе я можу, звісно, в розумних межах. А от що ти хочеш?

Віка замислився. Якби ж то в нього був час подумати хоча б день… А так одразу й не скажеш.

- А канікули зараз ви можете зробити? - запитав він.

- Канікули… Можу, - якось нерадо проказав продавець-дарувальник.

- Ну, не канікули, - Віка збагнув, що бородань чомусь невдоволеиий таким бажанням, - а зробити так, щоб у мене замість двійок стояли п’ятірки? Це не складно? Мене тоді вдома не лаяли б.

- Не складно, - спохмурнів дарувальник іше більше. - Але навіщо воно тобі? Гадаю, тобі потрібне шось важливіше. Бач, я вже казав - ми намагаємося принести своїми чудесами якомога більше користі. Звичайно, можна і канікули, і п’ятірки. А далі? Знову почнеться навчання, замість цих двійок ти нахапаєш нових… А там й кінець чверті не за горами, - проказав раптом голосом Людмили Петрівни.