Читать «Грани судьбы» онлайн - страница 273

— Літак тільки почав заходити на посадку — і раптом буквально розлітається на шматки в повітрі. В Управлінні усі шоковані були. Експертиза нічого зрозуміти не може. Чорні скриньки досліджували — всі бортові системи працювали нормально. А підривники повторюють — не було міни на борті і все тут. Одні папери пишуть, інші пишуть, а користі ніякої.

— На сусідів, либонь, грішив? — устало поинтересовался Мирон.

Кое-кто из коллег Мыколы Хомыча общался с ним на втором государственном столь же принципиально, сколь сам генерал Лыбедь всегда и везде говорил только на украинском. Мирону подобное поведение всегда казалось неоправданным расходом энергии, вроде обогревания улицы в зимние холода. Сколько батарею не топи, за окном теплее не станет. Любой государственно мыслящий человек понимает, что два госязыка в Юго-Западной Федерации — единственное разумное решение. Оставить государственным только один (неважно какой) — прежде всего, крупно нагадить своей стране. А уж людей, не способных отличить патриотизм от идиотизма, в Киеве к реальной политике не подпускали на пушечный выстрел. Демократия — хорошая штука только тогда, когда отлажен скрытый от посторонних глаз механизм реального принятия решений. К счастью, в ЮЗФ этот механизм отлаживали настоящие специалисты.

— Перевіряли таку версію. Так тільки там же не дурні остатні — тебе підривати. Політичною фігурою, вибач вже, ти ніколи не був…

— За правду не перепрошують.

— От. Немає їм резону тебе підривати. А неприємностей уникнути.

— Так вже… Як подумаю, що міг стати приводом для війни…

— Якої війни? Бережи Боже, приводів і без тебе досить. Он до нас у ПЗФ рветься, Кубань. Усім Москва кісткою в горлянці. Та тільки руки в нас зв'язані. Сам знаєш, стабільність насамперед.

— Знаю… Гай, пропустимо сусідів. Так що із нами було?

— Так я ж тобі говорю: літак розлетівся на шматки на висоті біля двох кілометрів. Катапультуватись пілоти не встигли. Ясна справа, думали, що ніхто не врятувався. Газети навіть устигли повідомлення дати, що загинули усі. А потім знаходять вас у байраці. Як у казці: всі троє вкупі, внутрішні органи не ушкоджені. Ніхто пояснити не може, як таке може бути. Лікарі щось там бурмочуть латиною, бурмочуть, а притиснеш, тільки і скажуть: "Не розуміємо".

— Виходить, усі троє… - задумчиво произнёс Мирон.

Что ж спасибо Адаму, не соврал, спас всех. Хотя игры у этих богов… Хоть бы Геракл, что ли, какой на них нашелся и объяснил, что нельзя так с людьми. Не мышки же подопытные.

— Троє, - кивнул Мыкола Хомыч. — Усі живі. Ти от сьогодні отямився Тучкін, Кравець — без змін. Я перед тим, як до тебе зайти, лікарів питав.

– І скільки днів ми так лежали?

— Сьогодні дванадцятий. Другий тиждень.

— Ясно.

— А мені нічого не ясно. Мирон, поясни, що там було?

Нижниченко вздохнул. С тем, что правду не расскажет никому и никогда, он определился ещё в реанимации. Но и врать тоже не собирался. Хотя бы потому, что был профессионалом и знал, как легко попадаются на вранье.