Читать «Повiя» онлайн - страница 61

- Кого ми ще ждемо? - спитався високий огрядний чоловiк з веселими карими очима, червоним лицем, чорним вусом, пiдходячи до товстого крамаря, що сидiв у кутку, потом обливаючись. - Чи так - походимо, подивимося на оцi запаси та й додому порозходимося? - вимовив вiн далi, скрутнувши свого чорного вуса.

- Петро Лукич! Петро Лукич! - гукнув на Загнибiду крамар.

- А що?

- Пора, братику. Животи пiдвело, - мовив вiн, скривившись, мов i справдi живiт у його заболiв.

- Та… Рубець з Книшем обiцяли зайти, - сказав, чухаючи потилицю, Загнибiда.

- А по-моєму: де два - там третього не ждуть! - одказав високий чоловiк з чорними вусами.

- I батюшки немає, - додав Загнибiда.

- Отi ще бородатi! - процiдив крамар.

- I нащо тих бородатих ждати? - граючи очима, питає високий чоловiк. - Хiба ми й самi бороди не причепимо? У Олени Iванiвни, певно, завалялося де повiсмо прядива… От i борода готова!

Кругом знявся регiт.

- Уже Колiсник пустився на вигадки! - сказав хтось.

- На якi там вигадки? - правувався Колiсник. - Тут голосу не одтягнеш, а вони - вигадки!.. Я кажу: поки батюшки, та се, та те, то воно 6 по однiй слiд пропустити. Пантикулярно, як кажуть пани.

- Слiд, слiд! - хтось одказав, спльовуючи.

- Та щось Петро Лукич не теє… - дивлячись на хазяїна, мовив Колiсник. Загнибiда мотнув головою.

- Там, у малiй хатинi, - тихо сказав вiн, указуючи на дверi.

Колiсник, крамар i ще дехто знялися й один за одним посунули в хатину.

- Батюшка йде! - хтось крикнув у свiтлицi.

- Батюшка! батюшка! - заходило по хатах.

- Постiйте! Зараз батюшка буде, - гукнув Загнибiда, протовплюючись уперед стрiти батюшку.

Колiсник з серця махнув рукою i сплюнув.

- Утрiться ж, Костянтин Петрович, щоб, бува, бородатий не примiтив! - хтось сказав йому.

- Утрiться! Чарка бiля рота була - i тут одняли! - мовив вiн сердито.

- Та так тiльки й довелось подивитись?

- Атож!

Дехто зареготався.

- Коло рота було, та в рот не попало.

- Та хоч не завдавай жалю, - прохав Колiсник, чухаючи потилицю. Регiт ще дужчий знявся.

- Тесе!.. - загуло кругом.

Гучно i зично роздалося серед хати святе поспiв'я. Славили воскресшего З гроба, славили його пречисту матiр… Молодий, бiлолиций та чорноволосий батюшка з хрестом у руках виступив уперед, заводив голосним тенором. За ним диякон, товстий, огрядний, з рижою по пояс бородою, витрiщивши булькатi очi, пер, наче з бочки, товстого баса. Стихарний дяк, у косi з сивого, аж жовтого, волосу, старий - аж труситься - деренчав, мов маленьке ягнятко; за ним високий таранкуватий паламар, насупившись, гув очеретяного баска… Хазяїн, хазяйка, звiвши до образiв очi, хрестилися; гостi з усiх бокiв навколо облiпили причет; переднi ще таки вимахували руками, зате заднi так стовпились - пальця просунути нiкуди.