Читать «Повiя» онлайн - страница 47

- Це ти, Одарко… Ти, Христе… Ти ще коло мене… Слава богу… - шептала вона, то закриваючи, то вiдкриваючи очi. - О, як менi трудно! Як менi трудно! I чому я не вмерла! Нащо я прокинулася? - далi вже з плачем почала Прiська. - От тоба й сон… Оце той сон!.. оце та напасть… оце те лихо… Дочко, голубко моя! Нащо ж я родила тебе, нащо годувала?

- Мамочко, я тут! Мамунечко, я коло вас! - припадаючи до матерi, утiшала її Христя.

- Ти тут, тут… - шепоче Прiська. - Нi, тебе вже тут немає. Ти вже не моя… Одняли тебе вiд мене.

Христя прикро на матiр дивилася, думаючи, чи не помутилася, бува.

- Я ж тут, мамо. Хто мене однiме вiд вас?

- Добрi люди, дочко… їм завидно, що ти в мене ростеш… Судом тебе одняли. Ти тепер не хазяйська дочка… ти - наймичка… Чи твiй батько тому виною, чи добрi люди - не знаю. Загнибiда з мiста однiмає тебе вiд мене за якiсь п'ять рублiв, котрi то в подушне пiшли, то Грицько украв… 3а їх тебе беруть вiд мене одслу жувати… Оце той сон… Оце той проклятий сон! - плаче та розказує Прiська.

Христя схлипує, а Одарка - тiльки похилилася… Слухає рвану Прiсьчину рiч, i вразливi смуги бiгають по їi широкому зблiдлому виду. Сама мати, вона поняла Прiсьчине лихо, вона поняла, що з Прiською було, чого її принесли додому обмерлу… Страшною стороною стало проти неї людське життя; гiркi, як полинь, думки, будило воно у її головi, думки про розор сiм'ї… От i в неї ростуть дiти - i в неї пооднiмають їх… I нiхто не згляне, нiхто не подивиться, як болiтиме материне серце… Вона назнарошне пiдняла голову, щоб ще раз подивитися на Прiську, побачити i навiки запам'ятати її мучене лице…

Сонце саме сiдало; у хатi червоно-червоно… Прiсьчине лице серед того червоного свiту ще виглядало страшнiшим: блiде, жовте, здавалося, воно плавало у кровi.

Одарка аж жахнулася: то сонце показувало, як материне серце обливається кров'ю вiд жалощiв… "А людям усе байдуже, - подумала вона. - Чи варт же воно отак жити, отак мучитись-болiти?"

У той саме час Грицько вернувся додому.

- Слава богу! - увiйшовши у хату, радо вимовив вiн, - здихався-таки чорта!

- Якого? - питалася Хiвря.

- Притикiвну випер суд у мiсто служити.

- Цссс… - засичала Хiвря, вказуючи очима на Федора, що сидiв непримiтно в кутку на лавi.

Грицько глянув - Федiр блiдий, як крейда, держався за лаву руками i огненними очима дивився на батька, важко дишучи.

Грицько зам'явся, пройшовсь по хатi, витяг люльку, набив, запалив i мовчки потяг з хати.

Федiр провiв очима батька, перевiв на матiр… Хiвря сидiла на полу i низько-низько схилилася. Видно було, як вони обоє засоромилися сина… Федiр гiрко та глибоко зiтхнув, устав i мовчки побрався на пiч.

- I як-таки тобi так, не роздивившись, та зразу i брякнути! - поклавшись спати, вимовляла Хiвря Грицьковi.

- Та кат його знає! - вивертався той. - Вечорiло - i не бачив нiчого.

- Розкажи ж, як се воно так вийшло?

- А Федiр спить?

- Спить. Не бiйся.

Грицько почав розказувати, як вiн у мiстi побачив Ззгнибiду, як з ним таки добре пiдпили i почали хвалитися своїми вдачами i невдачами. Загнибiда говорив про свої крамарськi дiла, кого i коли накрив, як i його накривали… Грицько розказав за Федора i прохав порадити, як його запомогти. "Це Притикiвна - того Притики, що замерз?" - питає. "Того самого". - "Грошi пiсля його зосталися?" - "Зосталося п'ять рублiв". - "Гаразд! Усе гаразд буде. Я напишу вiд його розписку, що вiн зазичив буцiм у мене. Приставимо у суд. Як заплатити нiчим буде - суд i накаже: одслужити дочцi. От ти так i здихаєшся, поки син одужає".