Читать «Повiя» онлайн - страница 46

Прiська озирнулася - то говорив Грицько… Очi в його грали, лице радiстю пашiло.

- Не зiгнеться й вiддати! - казав далi Грицько. - У неї хата своя, надiл За нею зостався… Чого ж їй? I дочка в не! кобила; i сама - то тiльки збiднилася.

З гiрким докором глянула Прiська на Грицька. Не тiльки слова - сльози в неї занiмiли вiдразу. Очi блищать, а сама блiда, труситься… Так звiр тремтить, застуканий в тiсному кутку.

- Ти хiба знаєш її? - спитався суддя.

- Ще б не знав! У мене в сусiдах жила. I чоловiка її знаю… Так, ледачий… п'янчужка був, - весело мовив Грицько.

- Грицьку! Бога побiйся… Вiн уже на тому свiтi, а тобi ще треба збиратися туди колись… - рвучи слова, промовила Прiська.

- I дочку знаю, - не слухаючи, мовив далi Грицько. - Здорова дiвка. Таким би тiльки робити та служити, а воно дурно у матерi хлiб переводе.

- Трясця тобi! - не видержала Прiська i гукнула на всю хату.

- Бабко, бабко, тут не можна лаятись! - сказав старшина.

- Бачте… бачте, - радiв Грицько. - От яка вона немощна! Збiднилась - куди тобi! Тиха та смирна.

- Ти ж мене без ножа рiжеш! Прямо по серцю пиляєш! - гiрко одказала Прiська.

- Годi вам змагатися! Годi! Замовчи, Грицьку, - приказав старшина.

- Так як рiшаєш? - через скiльки часу спитав вiн Прiську.

Грицько стояв, усмiхався; суддi, похнюпившись, сидiли.

- Як хочте! - з серцем вимовила Прiська. - Хоч розiрвiть мене та й з'їжте!

- Та ти не бришкай! - крикнув старшина. - Дивися, її як краще допитуєшся, як їй хочеться, а вона ще й бришка! Ти знаєш, що се суд: як схоче, так i постанове.

- Для мене все рiвно! - знову огризнулась Прiська. - Що ж менi казати? Ви всi проти мене… Намоглися з'їсти - ну й їжте! Я почiм знаю, що там у мiстi було? Чи робив мiй чоловiк з з нибiдою яке дiло, чи нi? Я його не бачила, вiн менi не казав. Я нiчого не знаю.

- То i грошей не вiддаси?

- У мене немає грошей!..

- То хай дочка одслуже, - сказали уголос суддi.

- Запишiть, - повернувся старшина до писаря.

Писар почав писати. У Прiськи наче мурашва бiгала по тiлу, писареве перо кременем драло її по серцю… Прiська окинула бистрим поглядом хату - Грицька уже не було.

- Уже, - сказав писар.

- Так от тобi рiшенець: тi грошi, що твiй чоловiк зазичив у З^нибiди, хай дочка одслуже. Чуєш?

Прiська стояла, мовчала - мов не до неї була та рiч.

- Iди собi, - сказав старшина. Прiська стояла.

- Чого ж ти стоїш? Iди додому! - знову сказав старшина i моргнув вусом на соцького. Той пiдiйшов до Прiськи i взяв її за руку. Наче п'яна, коливаючись i плутаючи ногами, пiшла Прiська за соцьким з волостi. На рундуку у неї голова закрутилася, ув очах потемнiло, i… як снiп, вона повалилася додолу.

Вона опам'яталася вже дома… Над нею стояла Христя i, ламаючи руки, тужила; Одарка умовляла Христю i все, знай, змочувала холодною водою смажнi Прiсьчинi вуста.

Де се вона? Що з нею дiється?.. Померклим поглядом вона обвела кругом хату… Це її хата… i плач - Христi, i гомiн - Одарки.

- Де я? - було її перше слово.

- Дома, тiточко, дома, - одказала Одарка.