Читать «Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)» онлайн - страница 10

"Йо!" -- гукнув Андреас. А це означає: "Я!"

Юрба здивувалась i спершу не повiрила. Проте пишно вбраний окликач спустився з п'єдесталу, пiдiйшов до Андреаса, обдивився його з усiх бокiв i сказав: "Чорнявi кучерi зробились бiлявими. Дивно! Але в нього на щоцi довгий шрам, достоту як у нашого королевича. Отже, це напевне принц Анджело!"

"Сi!" -- вiдказав юний моряк, бо розiбрав тiльки iм'я "Анджело" й вирiшив, що так буде "Андреас" по-iталiйському.

А люди вже тиснулися з усiх бокiв, щоб роздивитись вiднайденого принца зблизька. Андреас подумав, що неаполiтанцям просто цiкаво подивитись на матроса-чужоземця. Тому вiн казав то "сi", то "йо", потiм розв'язав свою матроську торбу й став показувати всiм сувенiри, якi привозив з кожного рейсу. Показав невеличкого костяного слоника з Iндiї, намисто з горiхових шкаралупок, добуте на Ямайцi, ебенового сфiнкса з Єгипту та перламутрову люльку з островiв Фiджi. Але найбiльше враження на глядачiв справив ляльковий матросик iз Гамбурга, що вимовляв: "Агов!", коли йому натиснути на животик. Коли неаполiтанцi побачили тi коштовностi з матроської торби, в них розвiявся будь-який сумнiв у тому, що Андреас -- це принц Анджело. Його провели до королiвської карети, що стояла на краю майдану, i сказали обшитому золотими позументами вiзничому, що це вiднайдений королевич, який привiз зi своєї подорожi повну торбу коштовностей.

"Сi, йо!" -- гукнув Андреас i пiд радiсний крик люду сiв у карету, яка негайно вiдвезла його до палацу. Там його перевдягли в розкiшнi шати, начепили йому на груди двадцять сiм орденiв, так що його аж хилило наперед, а потiм вивели на балкон, щоб вiн показався народовi.

Андреас не дуже розумiв, що означає все це, але йому було страх весело, i вiн хутенько вийняв iз торби лялькового матросика, який так сподобався людям на майданi. I коли двоє надзвичайно вишуканих слуг вивели його на балкон, вiн хутенько надавив ляльцi на животик. Матросик слухняно гукнув до люду перед палацом своє "Агов!"

Слуги з довгими й ще довшими чорними вусами стримали усмiшку, бо королiвськi слуги мусять лишатися завжди поважними. Та коли Андреас удруге надушив на животик матросиковi й той удруге пропищав: "Агов!", тодi й вуса помiтно затремтiли, а довгi обличчя розтягла вшир усмiшка. Поважнi лакеї пирснули й зареготали так, що їхнi золотi позументи та шнури зателiпались, мов кiнцi корабельних линв на вiтрi.

Натовп, що стояв перед палацом i дививсь угору на балкон, теж оглушливо зареготав -- таким кумедним видався всiм новий король з обома слугами. В жiнок текли по щоках сльози, а огряднi чоловiки тримались руками за черево, боячися, щоб воно не луснуло вiд смiху.

Нареготавшись досхочу, люди попiднiмали руки й загукали: "Хай живе король Анджело!" А Андреас милостиво махав з балкона рукою, гукав "сi" та "йо" й знову натискав на животик матросиковi, а той вискав: "Агов!" Люди знову починали реготати, i врештi весь натовп перед палацом хором заволав: "Хай живе король Анджело Агов! Хай живе король Анджело Агов!"

I Андреас пiд iм'ям Анджело Агов справдi став неаполiтанським королем. Щодня вiд десятої до першої години вiн мусив правити королiвством. А що вiн завжди казав тiльки "сi" або "йо", то його мiнiстри були дуже ним задоволенi. Бо мiнiстри люблять, коли королi кажуть "так".