Читать «Черево Парижа» онлайн - страница 206

— Ах, чорт,— казав ковбасник,— добра буде кров'яна ковбаса!.. Огюсте, дайте-но мені сала!

Флоран подякував комісарові. Він боявся увійти до цієї душної кухні, де так пахло смаженою цибулею. Арештований пройшов повз двері, щасливий від думки, що його брат нічого не знає, і прискорив ходу, щоб не завдати ковбасній зайвого жалю. Та коли яскраве сонце на вулиці вдарило йому в лице, бідолаха засоромився й, сідаючи у фіакр; зігнув спину, блідий, змарнілий. Він відчував, як тріумфує рибний павільйон, і йому здавалося, що весь квартал поділяє цю радість.

— Фе, огидна морда,— промовила мадмуазель Саже.

— Обличчя справжнього каторжника, спійманого на місці злочину,— додала мадам Лекер.

— Знаєте, я колись бачила, як стратили на гільйотині одного злочинця,— підхопила Сар’єтта, показуючи білі зуби,— у нього було таке саме обличчя.

Вони наблизились і, витягти шиї, силкувалися зазирнути в самий фіакр. У ту хвилину, коли карета вже від’їжджала, стара мадмуазель квапливо шарпнула за спідниці своїх приятельок, показуючи їм на Клер, яка вибігла з вулиці Пірует, збожеволіла, розпатлана, із скривавленими нігтями . Їй таки вдалося зняти з петель двері. Коли дівчина зрозуміла, що спізнилася, що Флорана вже повезли, вона кинулася за фіакром, але майже зараз же зупинилась у безсилій люті, сварячись кулаком услід колесам, що ніби тікали від неї. Потім уся червона, вкрита вапняним порохом, Клер повернулась бігом на вулицю Пірует.

— Хіба він обіцяв з нею одружитися? — зайшлася від сміху Сар’єтта.— Ото ще навісна, здорово вона втьопалася!

Квартал заспокоївся. До самого закриття павільйонів торговки балакали про ранкові події. Вони з цікавістю поглядали на ковбасну. Ліза уникала показуватися на люди, залишивши Огюстіну сидіти за прилавком. Проте після обіду вона вирішила, що треба розповісти Кеню про все, боячися, що яка-небудь балакуча сусідка може завдати йому грубого удару. Жінка зачекала, поки вони залишаться вдвох у кухні, бо знала, що чоловік любить бувати в кухні і що тут він менше плакатиме. Вона обережно, як мати, розпочала розмову. Та коли Кеню довідався про все, то звалився на дошку, де рубали м’ясо, і заревів, як теля.

— Бідний мій товстунчику, не журися так, ти можеш захворіти,— сказала Ліза, обіймаючи чоловіка.

Здавалося, він виплаче собі очі, уткнувшися в її білий фартух; його інертне товсте тіло здригалося від горя. Він наче розмок, розтопився в сльозах. Коли ковбасник зміг, нарешті, вимовити слово, то пробелькотів:

— Ні, ти не можеш уявити собі, який Флоран був до мене добрий, коли ми жили на вулиці Руайє-Колар. Він сам і кімнату замітав, і їсти варив... Він любив мене, як рідну дитину, розумієш? Він повертався додому весь у болоті, такий зморений, що не годен був поворухнутися. А я був ситий, сидів удома, в теплі... А тепер його розстріляють.

Ліза почала гаряче заперечувати, що Флорана не розстріляють. Але чоловік її, похитуючи головою, казав далі:

— Все одно, я недосить любив його. Тепер я можу тобі правду сказати. Я відчував до нього злобу, вагався, не хотів віддавати йому половину спадщини...