Читать «Львів. Вишні. Дощі (збірка)» онлайн - страница 94
Ника Никалео
Життя поволі минало у такому ж заїждженому руслі, як і торік, і позаторік, і поза-поза…
Нова весна знову вселяла радість і надію на ще один рік суцільного щастя і благодатного цвітіння. Морелька знову набубнявіла, стала прислухатися до співу птахів, до болю вдивлялася-вслухалася, всотувала всі звуки та запахи довкола в очікуванні свого обранця, а він усе не прилітав. І, що найгірше, його не було чути навіть десь далеко. «Хай би вже собі співав десь там! Лише б його почути!» — журилася вишенька. Але, скільки не вслухалася, серед весняного розмаїтого хору голосів його так і не чула.
«Господи Боже мій, що ж сталося?! Хай усе з ним буде добре. Як же так?» Душу бентежило і рвало на клапті. Спокою не було, не могла влитися у звичний ритм життя: усе здавалося не так, усе котилося шкереберть і не хотілося нічого звичного та обов’язкового робити; хотілося застигнути так, як струнка, як суха тичка на фасолю, і ні про що не думати, геть задерев’яніти і висохнути, потім розсипатися на попіл і розвіятися по вітру, зникнути… аби не відчувати тієї туги і нестерпного болю, що тлумив і гамселив її єство. Як пекельний вогонь вилизує чавунне дно над багаттям, так її спопеляв без зрозумілої на те причини той невидимий біль. Ай, пекуче й боляче, гостріше, аніж лезом по старій рані, болючіше, аніж вдарити у саме серце, — тужно боляче, солоно і колото, тягуче-камінно…
За якийсь час, потім… як і годиться, вона зацвіла, але дуже з запізненням. Не могла ніяк вгамуватися, так вслухалася в тишу. Тоді випустила листячко, поналивалася неймовірною облепою вишень, а соловейко… так і не прилетів. Журилася вишенька і несамовито тужила… Немилим був уже їй весь світ. Не співав ніхто так солодко у її вітті, не тьохкало так усередині, не надривалося і не плакало слізьми щастя у такт його трелям і тремоло. Який же красень був у своєму співі! Хіба ж могла вона так радісно і щасливо на цей світ дивитися, коли у ньому не було найголовнішого — його?!