Читать «Казки на ніч (збірник)» онлайн - страница 115

— Пап! — Він кинувся до полички і схопив телефон. — Привіт, пап!

— Привіт, сину! — Голос батька в трубці був трохи захриплий. — Як ти там? Шо мама робить?

Ромчик повернувся до стола і помацав танк.

— Я малюю, а мама шось на кухні варить. Святвечір же. Скоро вечеряти сідатимемо. Дать їй трубку?

— Та потім, поки з тобою давай поговоримо. Шо там у вас? Холодно у квартирі?

— Ні, тепло!

— А надворі холодно?

— Та сьогодні не дуже. Я навіть ходив на санках кататися!

— Сам?

— Ти шуткуєш? Звісно, сам! Хто у вісім років з мамою на гірку ходить?

Ромчик сів за стіл і, взявши олівець, продовжив малювать, не припиняючи розмови.

— Пап?

— Шо?

— А ти на вулиці зараз?

— Да!

— У шапці?

— Звісно в шапці, як же ж на морозі без шапки?

Ромчик закінчив бліндаж і почав розмальовувати прапор.

— А у вас зараз стріляють?

— Там, де я, не стріляють.

— Точно?

— Точніше не буває.

— Я скучив, пап.

— Сильно?

— Дуже сильно.

На мить у слухавці стало тихо. Ромчик навіть злякався, що перервався дзвінок. Та батько заговорив знову:

— Ну раз сильно, то відчиняй двері!

— Що?

— Двері відчиняй!

Ромчик відірвав погляд від малюнка і глянув у бік коридору. В цей момент у двері подзвонили.

— Мама, це тато! — Ромчик кинувся до дверей і, натиснувши ручку, штовхнув їх уперед.

У коридорі стояв батько. У берцях, камуфльованій формі й зеленій шапці. Бородатий, неначе казковий богатир!

— Тато, тато! — закричав Ромчик і кинувся йому на шию.

Той скинув рюкзак, підхопив сина і притис до себе.

— Тато, я вірив, вірив, що ти на Різдво приїдеш! — В очах Ромчика бриніли сльози, і він витирав їх об комір холодного, припорошеного снігом батькового бушлата. — Я просив у Бога, шоб ти приїхав.

Він відхилив обличчя від коміра і побачив маму, яка стояла посеред коридору й посміхалася.

— Ти знала. Ти все знала, — прошепотів Ромка. — Знала і не сказала.

— Ну, а інакше шо за сюрприз був би? — Батько зробив крок уперед і, не відпускаючи сина, однією рукою обійняв дружину. — Тепер на цілий тиждень я тільки ваш!

— А на гірку зі мною підеш? — посміхнувся Ромчик.

— А хіба у вісім років з татом на гірку ходять? — посміхнувся і батько.

— Ходять! Ще й як ходять! — Ромка ще сильніше притиснувся до нього.

Чоловік дотягнувся і поцілував дружину.

— То шо? Родина на Святвечір удома? Давай, люба, сідать до столу, я голодний, як пес бродячий.

- І голодний, і холодний! — засміявся Ромчик ще сильніше, вчепившись у шию батька.

Баба Маня

Баба Маня жила на хуторі в сірій зоні між двома світами. Її хата була в балці між двома пагорбами, де стояли блокпости супротивників. Щодня баба Маня йшла «дорогою смерті» чи в магазин на підконтрольну Україні територію, чи в протилежному напрямку — на цвинтар, де був похований її чоловік.

— Ти не ругайся, солдатику. — Бабин голос був неначе сухий вітерець. — Куди ж я без хліба?

— Та до чого тут хліб? — Військовий з позивним Сірий ледь стримував посмішку. — Ви щодня швендяєте туди-сюди. Може, ви шпіон?

— Синку, я тут усе життя прожила, я не за білих і не за червоних. Мені б дожити своє і біля чоловіка в землю лягти.