Читать «Прекрасний негідник» онлайн - страница 5

Глокта вже повернувся до глядачів, розкинувши широко руки так, наче хотів взяти всіх у міцні, домінуючі, байдужі обійми.

-- Невже серед вас, незграбні пси, немає нікого здатного запевнити нашим гостям кращої вистави?

Ревс відчув як серце забилося в грудях, коли погляд Глокти зупинився на ньому.

-- Ревс, може ти?

Почувся сміх і Ревс приєднався до нього, регочучи найголосніше зі всіх.

-- Ой, навряд чи! – пропищав він. – Не хочеться Вас осоромити!

Він відразу ж зрозумів, що зайшов задалеко. Ліве око Глокти легенько засіпалося.

-- Мені соромно знаходитися з тобою в одній кімнаті. Ти ж солдат, вірно? Як ти в біса розтовстів на цьому паскудному їдлі?

Знову сміх; Ревс гарячково ковтнув слину, зобразивши на обличчі посмішку і відчуваючи, як по спині під мундиром тече піт.

-- Ну, сер, просто я завжди був жирним. Навіть в дитинстві, -- його слова злітали з губ в раптовій тиші і приречено падали наче жертви в масові могили. – Дуже… жирним. Неймовірно жирним. Я дуже жирний, -- він кашлянув, ладний крізь землю провалитися.

Глокта відвів погляд від нього, в пошуках достойнішого противника. Його обличчя проясніло.

-- Лейтенант Вест! – покликав він, ефектно вимахуючи своїм тренувальним мечем. – Може Ви?

Вест поморщився.

-- Я?

-- Давайте, Ви напевно найкращий фехтувальник в цілому клятому полку, -- Глокта засяяв ще більше. – Звичайно, за винятком однієї особи.

Вест заморгав і поглянув навколо себе на кілька сотень вичікувальних облич.

-- Але… Я не маю з собою затупленого меча…

-- Та нічого, скористайтеся бойовим.

Лейтенант Вест поглянув на рукоятку меча.

-- Це може бути небезпечно.

Посмішка полковника Глокти стала явно жорстокою.

-- Тільки, якщо Ви доторкнетеся ним до мене.

Знову сміх, знову оплески, кілька військових гикнули, кілька дам зітхнули. Глокта не мав собі рівних, коли йшлося про мистецтво викликати жіночі зітхання.

-- Вест! – хтось крикнув. – Вест!

Поступово крик переріс в скандування.

-- Вест! Вест! Вест!

Дами долучилися зі сміхом, плескаючи в ритм.

-- Давай! – кричав Ревс разом з іншими; всіх охопила жага крові. – Давай!

Якщо хтось і думав, що це погана ідея, то волів промовчати. З деякими людьми просто не сперечаються. Деяких людей просто хочеться побачити на вістрі меча. Полковник Глокта належав до обох цих категорій.

Вест глибоко вдихнув, тоді, під бурю оплесків, спритно перескочив через огорожу, розщепив мундир і повісив його на поперечці. З легеньким брязком металу, і з легеньким виразом невдоволення на обличчі, Вест витягнув свого бойового меча. Він не міг похвалитися оправленим коштовними каменями ефесом, позолоченим темляком чи гравіровкою на п’яті, такими популярними серед молодих офіцерів Першого полку Його Королівської Величності. Ніхто не назвав би його красивим мечем.

Однак Вест салютував ним з якоюсь красивою ощадливістю рухів; тренована чіткість стійки, елегантний контроль зап’ястка, завдяки чому вістря залишалося абсолютно нерухомим, як поверхня спокійного ставка, а на кінчику відшліфованому до смертельної гостроти виблискувало сонце.